Сьогодні, 18 травня, Україна відзначає трагічну річницю депортації кримськотатарського народу – одного із наймасштабніших злочинів радянського тоталітарного режиму, що був визнаний геноцидом.
12 травня 1944 р. війська Червоної армії завершили вигнання окупантів із Криму. А вже 18 травня розпочалась операція з депортації кримських татар до Середньої Азії та віддалених районів Росії. Упродовж трьох діб каральні органи відправили з Криму понад 70 залізничних ешелонів, ущерть заповнених переселенцями. Цілому народу було інкриміновано співпрацю з нацистами під час окупації.
Виконавці операції будили жителів півострова на світанку, вдираючись до осель, зачитували коротенький текст про виселення за рішенням радянського уряду, давали 15–20 хв на збирання, весь час підганяючи літніх людей, жінок та дітей, бо саме вони й були основою спецконтингенту (чоловіки тоді перебували на фронті та в трудових арміях). Усе робилося так, щоб залякати громадян, паралізувати їхню волю до спротиву.
Загальну кількість «вилучених» із півострова кримських татар оцінюють у 191 тис. осіб. Разом із ними було виселено кількасот представників іще одного корінного народу Криму – караїмів. Від нелюдських умов перевезення померло майже 7,9 тис. депортованих. Близько 30 тис. загинуло впродовж перших півтора року перебування в Узбекистані, що становило близько 20 % виселених.
Депортованих із Криму зарахували до категорії спецпоселенців, виселених довічно. Радянська влада встановила кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового постійного поселення.
В культурному коді українського і кримськотатарського народів є прикмета, якщо ластівка не повертається до рідного гнізда, це дуже погано для господаря та його будинку. Будинок порожніє… Родинам кримських татар знадобилися десятиліття очікувань, щоб повернутися додому.
У 2014 р., долаючи гостре відчуття зворотної історичної перспективи, тисячі кримських татар знову опинилися в статусі «зайвих» на своїй рідній землі. Кажуть, втрата рідного дому – найнижчий щабель людського горя. Поколінням, які жили між депортацією і окупацією, така втрата двічі немислима.
Трагедії кримських татар присвячене окреме музейне видання «Полиновий травень 44-го: дослідження, документи, свідчення» (2017), акцентним стрижнем якого став щоденник Рамазана Ісмаїлова.
А в новому виданні «Вирване коріння» (2020) вдалося узагальнити й відобразити системність примусових виселень на землях України під час Другої світової війни та в повоєнний період. Читач зможе зрозуміти, що в 1930–1950-ті рр. депортації відбувалися хвилеподібно, дуже часто в жорстокий спосіб, а також мали як репресивно-каральний, так і «превентивний» характер.
Національний музей історії України у Другій світовій війні зберігає пам’ять про трагічні сторінки 1944 та 2014 рр. Унікальні артефакти, що розповідають про депортацію кримськотатарського народу та анексію Криму презентовані на масштабних виставкових проєктах «Україна. Незакінчена війна…» та «Український Схід».
Ластівки завжди повертаються. Додому. Коли весна… Але не «русская», а наша – кримськотатарська і українська.
Mıllet! Vetan! Qırım!
