/

Напередодні Міжнародного дня рідної мови у музеї в межах проекту «Клуб історичного кіно» відбулися показ та обговорення документального фільму «Соловей співає». Стрічка є справжнім дослідженням мовного питання в Україні. Вона створена громадською організацією «Всесвітній день вишиванки» і знята в Україні, Білорусі, Ізраїлі, США та Великій Британії.

Ми розглянули історію започаткування цієї дати й укотре переконалися, що рідна мова українського народу потребує захисту, часом жертовного, й що людські життя в центрі Києва у лютому 2014 р., віддані зокрема, були й за спасіння української мови.

Адже, коли навесні 2014 р. розпочалася російсько-українська війна, в інформаційному полі дедалі більше активізувалися міфи про українську мову. Фільм – це спроба їх руйнації.

Із школярами, студентами-філологами та учителями української мови стрічку обговорювала авторка Леся Воронюк. Разом ми аналізували фільм і шукали відповіді на запитання: «Чому у ХХІ ст. спілкуватися в Україні українською мовою для багатьох громадян є нонсенсом, чому це питання дотепер є актуальним і дуже гострим?».

Свого часу російська мова на українських теренах була насаджена насильницьким способом. Проте українські лексикографи у всі часи робили усе можливе для збереження правильної мови. Вони боролися за кожне слово у словниках – навіть приховано, під загрозою покарання. Версія про те, що українські міста, до прикладу столиця України м. Київ, є російськомовними – це не що інше як просто міф. Тепер цей міфічний «захист» російськомовного населення та інформаційна, гібридна війна обертаються реальною загрозою зникнення української мови з лінгвістичної карти світу. А мова – це генетичний код нації, це запорука збереження ідентичності народу. Чиста, не засмічена суржиком українська мова має набагато більше шансів вижити. Й питання української мови сьогодні як ніколи на часі. Без перебільшення – це питання нашої безпеки.

На зустрічі були присутні діти родом із Донбасу. Вони вихідці з україномовних родин, і мовою спілкування та думок для них завжди була українська. Вони розповіли, що це не раз ставало причиною зневажливого ставлення оточення ще в мирний, здавалося б, час. У 2014 р. діти стали свідками буремних подій у Донецьку та Луганську, коли відбувалося захоплення цих міст сепаратистами й російськими силовиками. Слова дітей – реальні свідчення того, наскільки ризиковано й страшно було тоді хоча б якимось чином видати свою самоідентифікацію та громадянську позицію. Такі родини вчасно зрозуміли, що їм треба терміново переїжджати на мирну територію України. Важко, проте віра не втрачена. Діти сподіваються ще колись повернутися на свою малу батьківщину.

«Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову», – ці підтверджені гірким досвідом слова Ліни Костенко нині як ніколи актуальні. Українські інтелігенти завжди створювали неймовірні поетичні твори й прозу вишуканою рідною мовою. І зараз писати українською має бути модно. Ми всі зрештою повинні усвідомити, що українське – це красиво й сучасно. Пишаймося своєю мовою і не встидаймося голосно промовляти всьому світові, що ми українці.