Чи жіноча справа війна? На це запитання намагалися відповісти ветерани, психологи, митці, громадські діячі.
20 захисниць нашої держави віддали своє життя від 2014 р. впродовж російсько-українського збройного конфлікту. Одна з них, Катерина Носкова, воювала у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади, Загинула в серпні 2015 р. під м. Горлівка, рятуючи пораненого під мінометним обстрілом. Пішла у засвіти 26-річною.
Дівчина – героїня восьмисерійного відеопроєкту «Жінки, які загинули за Україну». Його режисерка – Альона Ніколіна, продюсерка – Катерина Приймак. Презентація цього проєкту в День Збройних сил України відбулась у нашому Музеї.
Із вступною промовою виступили міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович та генеральний директор Національного музею історії України у Другій світовій війні Іван Ковальчук.
20-хвилинний фільм вразив спогадами матері, сина та бойового побратима про непересічну особистість військової-контрактниці Катерини Носкової.
Після демонстрації фільму розпочалася дискусія «Жінки в українській визвольній боротьбі у ХХ–ХХІ ст. Чи місце жінки в армії?». Говорили про таке:
• чи (не)жіноча справа війна?
• що мотивує жінок добровільно йти захищати свою країну?
• чи жінка в армії – це феномен лише останніх років?
• чи користуються жінки в сучасній українській армії тими самими повноваженнями та правами, що й чоловіки?
Наразі ситуація в українському суспільстві не найкраща. За останні сім років жодна жінка-військовослужбовець не була удостоєна найвищої державної нагороди – ордена «Золота зірка» Героя України. Чому так сталося? Про це дискутували теж. У 2021 р. Жіночий ветеранський рух зробив подання на присвоєння цього найвищого звання трьом героїням відеопроєкту: Ірині Шевченко, Сабіні Галицькій та Наталії Хоружій. Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті, розповів про місце чоловіків у боротьбі за жіночі права і про те, як можна впливати на успіх цієї боротьби через національну пам’ять.
Андріана Арехта, ветеранка, голова Жіночого ветеранського руху, активістка адвокаційної кампанії «Невидимий батальйон», домоглася впровадження змін у законодавстві для відкриття бойових посад. Вона, швачка з орденом «За мужність», говорила про те, чи все добре з правами жінок в армії і як починалася ця боротьба.
Оксана Іванців, правозахисниця, громадська активістка, засновниця проєкту «Що таке пам’ятати» розповідала про те, яке ж місце жінки в пантеоні пам’яті, які практики вшановування жінок і чи треба їх узагалі вшановувати якось інакше.
Від військового психолога Андрія Козинчука авдиторія очікувала провокативних сексистських закидів. Проте його позиція виявилася досить профеміністичною.
Насамкінець завідувач відділу виставкових проєктів Музею Ірина Коцаб’юк поділилася досвідом музейників щодо особливостей комплектування та презентування в експозиційному просторі відвідувачам матеріалів жінок-захисниць. Практичну частину такої нелегкої роботи вона продемонструвала у просторі музейного проєкту «Український Схід».
Учасники дискусії зійшлися на тому, що тема «Місце жінки на війні» значно ширша і стосується не лише прав жінок, а й загальних прав людини. Будь-хто, незалежно від статі, національності, релігії та кольору шкіри може робити ту справу, до якої відчуває своє вище покликання. Навіть якщо це війна.
