Любомир Полюга і Дарина Масюк належали до тих славетних родин інтелігенції Галицького краю, покоління яких послідовно, впродовж ХIX – початку ХХ ст. відігравали помітну роль у місцевому громадсько-політичному та культурно-просвітницькому житті. Це мало первинний вплив на формування характеру і світогляду кожного із них. Члени Юнацтва ОУН із 1942р., майбутні охоронець Головнокомандувача УПА (псевдо «Роман») і медсестра Українського Червоного Хреста (псевдо «Оксана») успадкували від своїх пращурів непохитну віру в ідею самостійної України, а ще – велику жагу й безперечні здібності у служінні своєму народові.
Любомир і Дарина побралися в 1956р., хоч їхні життєві шляхи почали зближатися ще тоді, коли вони водночас перебували під слідством у камерах львівських «Бригідок», а потім Лук’янівської пересильної тюрми в Києві (1948 – 1949рр.). Дивна річ кохання! Достатньо було молодим людям обмінятися одним коротким поглядом крізь грати тюремного вікна, щоб потім передавати один одному таємні записки. При цьому і Любомир, і Дарина навіть не сподівалися, що після засудження навесні 1949р. до виправно-трудових таборів ГУЛАГу (він – до 25, вона – до 10 років), їхнє «знайомство за листуванням» може мати якесь продовження. На щастя, Вони таки змогли відшукати одне одного: «табірний номер С-140» (Любомир) і «табірний номер О-912» (Дарина) – політв’язні особлагу № 1 або Мінлагу (нині м. Інта Республіки Комі, Російська Федерація), одного з найбільших і найжахливіших таборів для «повної ізоляції особливо небезпечних державних злочинців», зокрема учасників українського визвольного руху.
Любомир працював фельдшером у медпунктах, а потім у медчастині Мінлагу (він мав певний досвід навчання у Львівському медичному інституті, куди вступив у 1943р.), а також на шахтах і лісозаготівлі. Дарина працювала в командах на будівництва шахт і доріг, а також на цегляному заводі. Утім, у 1948р. вона закінчила три курси медичного інституту. Взагалі в системі особлагів не передбачалися якісь «привілеї» для жінок-політв’язнів.
Закохані побачили одне одного зблизька на другий день після звільнення Дарини. То був червень 1955р, а у грудні цього ж року був звільнений і Любомир. Вони повінчалися кілька тижнів потому.
Попри усі перепони, Любомир і Дарина Полюги у 1957р. змогли вступити до Семипалатинського медичного інституту (нині м. Семипалатинськ, Республіка Казахстан) і закінчити його в 1961р. Далі переїхали до м. Цюрупинська (нині м. Олешки Херсонської області), де працювали за фахом у Центральній міській лікарні. Ростили двох синів. До Львова подружжя повернулося лише в 2003р.
Любомир Іванович пішов із життя в липні 2016р. В одному зі своїх останніх інтерв’ю він пригадував про таке: «Найбільше щастя було, коли я побачив синьо-жовтий прапор, коли почув Гімн України. У 1990 році був живий ланцюг. Оце був найбільш вражаючий, найщасливіший день».
Характерно, що свою книжку спогадів Дарина Юріївна назвала «Все ж не даремно!». Вона пішла із життя у вересні цього року.
Особисті матеріали подружжя Полюг – світлини, речі, книжки – зберігаються у фондозбірні Меморіального комплексу з 2007р, деякі з них, зокрема табірний номер Дарини Юріївни, презентований в експозиції музею.
