/

У роки Другої світової війни – найбільшого у світовій історії катаклізму, коли людське життя не вартувало й дещиці, – десятки тисяч молодих українців, свідомих своєї долі, стали на шлях цілеспрямованої та послідовної визвольної боротьби за незалежну Україну, проти тоталітарного поневолення та національного пригноблення. Надихали їх на цю благородну місію віра, правда й батьківське слово.

Вир визвольного змагу середини ХХ ст. втягнув у свої ряди і родину Флисів, що мешкала поблизу Калуша в с. Пiдмихайлі на Станiславщинi (нині Калуського району Івано-Франківська області).

Голова сім’ї Іван Флис був освіченою людиною, ще зі шкільної лави підтримував дружні стосунки з відомим українським громадсько-політичним діячем та журналістом Михайлом Струтинським, якого убили більшовики у Львові в 1941 р.

Очільник місцевого осередку Товариства «Просвіта» й глибоко віруюча людина, прихожанин Української греко-католицької церкви, яка утверджувала серед населення Галичини національні та державницькі ідеї (саме тому настільними книгами в родині Флисів передусім були Біблія та «Кобзар»), Іван разом із дружиною Варварою, також членкинею «Просвіти», був активним учасником українських свят та урочистостей, які відбувалися в краї.

Дотримуючись родинних традицій, основ релігійного та культурно-освітнього, виховання подружжя Флисів прищеплювало почуття національного самоусвідомлення та патріотизму своїм дітям: старшій доньці Ганні та молодшим – Іванні та Зиновію, які народилися в с. Велика Кам’янка, за 14 км від Коломиї, куди родина переїхала в 1929 р. через переслідування польської влади.

Удруге за свою проукраїнську, яка прирівнювалася до антидержавної, діяльність Івана Флиса репресували в 1939 р., коли за підозрою у зв’язках з Організацією українських націоналістів його заарештувала польська дифензива, проте за недостатністю доказів після двотижневих побоїв його звільнили з в’язниці.

Ганна, як і батько, була набожною людиною, Вона наполегливо здобувала освіту. У роки війни навчалася у Станіславському сільськогосподарському ліцеї (нині м. Івано-Франківськ), там була активною учасницею визвольної боротьби. Повернувшись додому і ставши у 1943 р. членом Юнацтва ОУН, дівчина виконувала доручення місцевої підпільної групи «Максима».

Іван Флис не лише добре знав про підпільну діяльність доньки, а й допомагав їй. Він тримав зв’язок із провідником Коршівського районного проводу ОУН Дмитром Юркевичем («Тятивою»). Обійстя Флисів у цей час перетворилося для провідника «Тятиви» та вояків його теренової боївки на сховок. «Калина» (таке псевдо обрала собі Ганна) розповсюджувала підпільну літературу, зокрема часопис «Ідея і чин» (головний орган Проводу ОУН на українських землях у 1942 – 1946 рр.), що випускала підпільна друкарня в с. Лісна Слобідка (нині Коломийського району Івано-Франківської області), організатором та керівником якої був той таки Дмитро Юркевич.

За наклепом сусідів-поляків до місцевої нацистській адміністрації у 1943 р. Івана Флиса заарештували i ледь не розстріляли. Лише завдяки українському підпіллю йому вдалося вийти живим із гестапівської катівні. Та, щоб уникнути подальших репресій із боку окупантів, він певний час переховувався.

Із другим приходом більшовиків до Західної України голову родини мобілізували до лав Червоної армії, але через поганий зір у вересні 1944 р. відправили додому. Повернувшись, він розповідав про вороже ставлення радянського люду до «бандерівців» – призовників із цих країв.

Наприкінці 1944 р. Ганна перейшла на нелегальне становище, була зв’язковою Калуського надрайонного проводу Станіславської округи Карпатського краю на західноукраїнських землях.

У січні 1945 р. поблизу с. Глибоке (нині Богородчанського району Івано-Франківської області) відбувся запеклий бій між вояками куреня «Скажені» під проводом «Грегіта-Різуна» (Василя Андрусяка) та загонами НКВД. Двох поранених у цій сутичці повстанців, «Крука» та «Каменя», доправили на лікування до господи Флисів. «Калина» звернулася по допомогу до лікаря Григорiя Дячка («Чародія») з місцевої мережі Українського червоного хреста, колишнього санітара легіону Українських січових стрільців, вояка Української галицької армії, випускника Київського медичного інституту.

Згодом друже «Камінь» «віддячить» своїм рятівникам тим, що став співпрацювати із радянськими карально-репресивними органами. У 1948 р. за його «оперативною інформацією» заарештували та засудили до 25 років виправно-трудових таборів ГУЛАГу лікаря «Чародія». Такий самий строк отримав також Iван Флис. Термін покарання відбував у «Дубравлазі» (особлаг № 3, з 1954 р. – Дубравний виправно-трудовий табір, нині Республіка Мордовія, Російська Федерація). Після звільнення з ув’язнення у 1956 р. перебрався до селища Тигрове (нині смт у Хабаровському краї, Російська Федерація), куди на спецпоселення відправили його дружину Варвару разом із дітьми – Іванкою та Зиновієм.

У серпні 1948 р., через два місяці після арешту батька, НКВДисти схопили й Ганну. Під час слідства вона перебувала у тюрмах м. Станіслава та Львова. Із грудня 1948 р. – політв’язень «Мінлагу» (особлаг № 1, нині м. Інта Республіки Комі, Російська Федерація); з 1950 р. – «Сиблагу» (нині смт Берикульський Тусульського району Кемеровської області, Російська Федерація). Після звільнення в 1956 р. перебувала на спецпоселенні.

В неволі «Калина» зустріла свого майбутнього чоловіка Михайла Вiвчарука, з яким була заручена ще до арешту. Його, сина січового стрільця, просвітянина, кравця підпільної швейні запілля УПА, станичного с. Яківка (нині Тлумацького району Івано-Франківської області) заарештували того самого 1948 р., як і кохану. Як і більшість українських повстанців, Михайла засудили до 25 років виправно-трудових таборів ГУЛАГу, однак звільнили достроково в 1955 р., оскільки він – учасник «Вітчизняної війни».

Ганна та Михайло повернулися в Україну в 1957 р., де невдовзі побралися. Оселилися в Коломиї, позаяк родинну оселю у Великiй Кам’янцi вщент зруйнували радянські окупанти. Лише у 1960 р. на Батьківщину змогли повернутися й Ганнині батьки та сестра (Зиновій, збрехавши, що його рідні походять із Київщини, вступив до однорічної «мореходки» в Приморському краї, згодом – до Ленінградського вищого мореплавного училища, служив на атомних човнах у Північному флоті. Захворів i в 1966 р. перебрався до Коломиї).

Своїм дітям, Мирославі та Михайлові, подружжя Вівчаруків гідно передало віру, правду та батьківське слово – засади, на яких ґрунтується родинне патріотичне виховання.