Родинна пам'ять про війну
Родина Мачилів

Антигуманне ХХ століття витворило найжорстокіші режими, які знала історія. Кривава гонитва за ефемерними ідеями та ідеалами цілковито знецінила людське життя. Особливо нещадна доля судилася бездержавним націям. У руках тиранів вони ставали безправним, дешевим витратним матеріалом для досягнення їхніх прагнень нового світоустрою.

Упродовж лише півстоліття кілька поколінь кожної без винятку української родини одночасно були кинуті в геєну вогненну – світовий експеримент зі створення кардинально відмінних від попередніх типів людини та суспільних форм. На практиці ці соціальні експерименти призвели до двох світових війн, а для України обернулися окупацією й бездержавним існуванням, запустили процеси масової еміграції, примусової асиміляції, депортації, морального, духовного, культурного, економічного та фізичного нищення.

У ті жорстокі часи український народ безжально винищували в різноманітні способи – Голодомор та Голокост, каторжна праця в таборах й масштабні вбивства – не лише через те, що він не корився, ба більше, чинив активний спротив. На кожному українцеві лежала колективна відповідальність за його походження, власний життєвий вибір. Батьки страждали за дітей, діти – за батьків.

Серед тих мільйонів українців, хто потрапив під тотальне горнило життєвих випробувань, породжених нелюдяним історичним бігом, була родина Мачилів.

Це були заможні селяни, що походили з етнічних бойківських земель (с. Орів нині Сколівського району Львівської області). Упродовж лише трьох десятиліть члени родини пройшли фронтами двох світових воєн, жертвували власним життям у лавах збройних сил Австро-Угорщини, Війську Польському, Червоній та Радянській армії заради імперських амбіцій тогочасних провідних гравців на мапі Європи.

Утім, свідомі свого коріння з діда-прадіда Мачили плекали українську духовність та культуру. У міжвоєнний період батьки і діти цієї родини активно розбудовували місцеві осідки різноманітних українських суспільно-громадських товариств патріотичного спрямування, таких як «Просвіта», «Сільський господар», «Союз Українок». На батьківській землі й за гроші Олексія Мачила, війта с. Орів, було зведено церкву для української греко-католицької громади села.

Не дивно, що виховані в дусі родинного націоналізму восьмеро членів родини Мачилів, молоді хлопці та дівчата, обрали шлях збройної боротьби за Українську самостійну соборну державу й долучилися до лав українського повстанства. Четверо з них загинули в збройних сутичках та були замордовані радянськими репресивно-каральними органами, решта покарані виправно-трудовими таборами ГУЛАГу, згодом – забороною повернутися до рідних осель.

Дев’ятеро осіб, переважно старі, жінки, діти, за зв’язки родини з українським націоналістичним підпіллям були примусово депортовані на спецпоселення до північних та східних регіонів СРСР, внутрішньо переміщені до східних районів УРСР. Двоє Мачилів так і не змогли пережити заслання й повернутися додому.

Як бачимо, упродовж лише піввіку велика й щаслива родина була вирвана з корінням, роздерта, понищена. Проте змогла відродитися, щоб зберегти свою історію й правду для прийдешніх поколінь.