Антигуманне ХХ століття витворило найжорстокіші режими, які знала історія. Кривава гонитва за ефемерними ідеями та ідеалами цілковито знецінила людське життя. Особливо нещадна доля судилася бездержавним націям. У руках тиранів вони ставали безправним, дешевим витратним матеріалом для досягнення їхніх прагнень нового світоустрою.
Упродовж лише півстоліття кілька поколінь кожної без винятку української родини одночасно були кинуті в геєну вогненну – світовий експеримент зі створення кардинально відмінних від попередніх типів людини та суспільних форм. На практиці ці соціальні експерименти призвели до двох світових війн, а для України обернулися окупацією й бездержавним існуванням, запустили процеси масової еміграції, примусової асиміляції, депортації, морального, духовного, культурного, економічного та фізичного нищення.
У ті жорстокі часи український народ безжально винищували в різноманітні способи – Голодомор та Голокост, каторжна праця в таборах й масштабні вбивства – не лише через те, що він не корився, ба більше, чинив активний спротив. На кожному українцеві лежала колективна відповідальність за його походження, власний життєвий вибір. Батьки страждали за дітей, діти – за батьків.
Серед тих мільйонів українців, хто потрапив під тотальне горнило життєвих випробувань, породжених нелюдяним історичним бігом, була родина Мачилів.
Це були заможні селяни, що походили з етнічних бойківських земель (с. Орів нині Сколівського району Львівської області). Упродовж лише трьох десятиліть члени родини пройшли фронтами двох світових воєн, жертвували власним життям у лавах збройних сил Австро-Угорщини, Війську Польському, Червоній та Радянській армії заради імперських амбіцій тогочасних провідних гравців на мапі Європи.
Утім, свідомі свого коріння з діда-прадіда Мачили плекали українську духовність та культуру. У міжвоєнний період батьки і діти цієї родини активно розбудовували місцеві осідки різноманітних українських суспільно-громадських товариств патріотичного спрямування, таких як «Просвіта», «Сільський господар», «Союз Українок». На батьківській землі й за гроші Олексія Мачила, війта с. Орів, було зведено церкву для української греко-католицької громади села.
Не дивно, що виховані в дусі родинного націоналізму восьмеро членів родини Мачилів, молоді хлопці та дівчата, обрали шлях збройної боротьби за Українську самостійну соборну державу й долучилися до лав українського повстанства. Четверо з них загинули в збройних сутичках та були замордовані радянськими репресивно-каральними органами, решта покарані виправно-трудовими таборами ГУЛАГу, згодом – забороною повернутися до рідних осель.
Дев’ятеро осіб, переважно старі, жінки, діти, за зв’язки родини з українським націоналістичним підпіллям були примусово депортовані на спецпоселення до північних та східних регіонів СРСР, внутрішньо переміщені до східних районів УРСР. Двоє Мачилів так і не змогли пережити заслання й повернутися додому.
Як бачимо, упродовж лише піввіку велика й щаслива родина була вирвана з корінням, роздерта, понищена. Проте змогла відродитися, щоб зберегти свою історію й правду для прийдешніх поколінь.