У 1941-му мені було п’ять років, а молодшому брату – два. Пам’ятаю, коли почалося бомбардування міста (Бєлосток. – Авт.), батько побіг на роботу. Там уже стояла машина, що вивозила сім’ї працівників у тил. Батько швидко забрав нас і посадив на цю машину. Вона вже була заповнена.

Що мама взяла з собою? Документи, буханку хліба і цукор… Ми були одягнені по-літньому (спека була неймовірна!), абсолютно ніякого одягу більш не брали! І ми поїхали, тому що німці вже швидко наближалися. Мама ще запитала в тата: «Куди нам їхати?». А він відповів: «Куди везуть, туди і їдьте. Що я можу тобі сказати? У разі чого – я буду шукати вас у твоєму рідному селі. Зможеш – добирайся до Стародуба»… Прийшли ми всі у вошах. Бабусі вже сказали люди, що йде її дочка Марія в сусідньому селі. Тому, коли ми зайшли у двір, вона відразу нас, вошивих, – у лазню…

Так усю війну і прожили ми у бабусі. Батько ж був на фронті. Пам’ятаю, як він розповідав, що після ліквідації блокади Ленінграда його направили у місто для відновлення: розбирав завали зруйнованих будівель, очищав підвали, де часто знаходили трупи померлих від голоду ленінградців, зокрема дітей. Він нам писав у листі в 1944-му: «Ми помстимося за дітей Ленінграда, які помирали в блокаді і просили: “Мамо, дай хліба!”. Ми помстимося і за тих матерів, які вивозили мертвих від голоду своїх дітей на санчатах»…

…Після пережитого я думала, що мене вже друга війна не торкнеться, але помилялася… Вона торкнулася особисто мене. Син мій, Дмитро, пішов захищати країну у 2015-му і загинув. Це був його свідомий вибір. А я втратила сина назавжди… Діма приїжджав одного разу у відпустку з війни. Провідав мене ще раз, уже зовсім по-іншому, переглянув фотографії та пожовклі, майже зітлілі від часу фронтові листи свого діда, Василя Філіповича. Деякі з них уже не можна було прочитати, залишилися тільки фрагменти. Я і не знаю, де вони… А один уцілілий лист Діма залишив, і я віддам його в Музей. Адже там уже є речі мого загиблого сина…