Дізнавшись про проєкт Музею «Родинна пам’ять про війну», я хочу розповісти про свого батька Рябошлика Семена Дмитровича. Він був мобілізований Маріупольським міським військкоматом 27 липня 1941 р. і відправлений на фронт. Останній лист прийшов через чотири місяці, в листопаді. Після цього довгий час наша родина не мала жодних відомостей про нього. Мама згадувала, що жодного сповіщення про загибель чоловіка не отримувала, попри неодноразові запити до різних інстанцій. Разом із тим я і бабуся, батькова матір, отримували пенсію як непрацездатні члени родини загиблого в роки війни.

Я народилася вже після загибелі батька, тому мало що знаю про його довоєнне життя та діяльність. Тільки те, що розповідала мама, інші родичі, про що свідчать його документи.

Мій батько народився 8 лютого 1912 р. в м. Маріуполь на Донеччині у родині ветеринара Рябошлика Дмитра Івановича. Мати Ганна Самійлівна була домогосподаркою. Була ще молодша донька Ганна – батькова сестра...

…26 листопада 1938 р. батько одружився з моєю матір’ю, у дівоцтві Хаджиновою Марією Антонівною, якій на той час виповнився 21 рік. Тут, у Маріуполі, й проживала наша родина перед війною…

…Під час окупації Маріуполя моя мати переїхала до своїх батьків у селище Мангуш, за 18 км від Маріуполя. Там 26 лютого 1942 р. народилася я.

За часів німецької окупації було несолодко, єдиним засобом виживання родини було домашнє господарство. Відступаючи, гітлерівці спалили наш будинок у Мангуші, тому довгий час ми були змушені жити у коморі. Непросто було й після визволення від німецьких окупантів. Мати весь час працювала, щоб забезпечити родину. Дуже не вистачало батька…

Ще в дитинстві, а згодом і в підлітковому віці я завжди мріяла й сподівалась, що батько повернеться з війни, дуже пишалася ним та ідеалізувала його образ. Для мне він був легендою. Я ніколи в житті його не бачила, не відчувала тепла його рук, не чула його чудового голосу, але в моїй уяві він був найближчою, найріднішою й найкращою в світі людиною, вірним сином та патріотом своєї Батьківщини…