Характеризуючи виставковий простір Музею середини 1990-х рр. передовсім слід наголосити на його науковому та експозиційному новаторстві. Він позбавлений найбільш дражливих ідеологічних кліше, зі звитяжною й віктимною складовими й навіть несміливими спробами переосмислити Український визвольний рух. Але це все ще переважно радянський дискурс Другої світової.
Серед примітних артефактів тогочасної експозиції був «Кобзар», виданий у 1939 р. до 125-річчя від дня Тарасового народження. Рідкісна для нас антикварна книга належала родині генерала Кирпоноса. Над її створенням працювали найкращі професіонали свого часу – науковці Інституту української літератури Академії наук УРСР. До редакційної колегії ввійшли відомі поети, письменники, літературознавці та історики: Олександр Корнійчук, Павло Тичина, Максим Рильський, Федір Редько, Давид Копиця.
Оправу й форзац книги створив Василь Кричевський (1901–1978 рр.) – український художник, архітектор, син Василя Кричевського, автора Державного Герба УНР. Над оформленням видання працював живописець, графік і письменник, народний художник УРСР Іван Їжакевич (1864–1962 рр.). 31 малюнок митця присвячено побуту українців за мотивами творчості Шевченка. Надруковані засобом мецо-тинто на поліграфічній фабриці в Києві, гравюри вирізняються глибиною та оксамитовістю тону, різноманітністю поєднанні світла й тіні. Фронтиспіс-вклейка: кольоровий портрет Т. Шевченка репринт роботи Іллі Рєпіна.
Відповідальним за випуск був літературний редактор Антін Хуторян (Лісовий) (1892–1955 рр.) – поет, журналіст і перекладач. У червоній шкіряній палітурці «Кобзар» вийшов лімітованим накладом у 20 тис. примірників, які продавали за ціною в 20 крб. Зазвичай таку обкладинку мали екземпляри книг для ексклюзивного презенту. «Моєму дорогому другу – коханій дружині С.А. [Софія Олексіївна] від люблячого Михайла Кирпоноса. Д.А. [Діюча армія] 20.08.1941 р.» – читаємо на титульному аркуші.
Тоді й реліквія, й ім’я командувача Південно-Західного фронту, генерал-полковника, належного до «пантеону» воєначальника українського походження, загиблого в боях за м. Київ, (похований у Парку Вічної Слави), цілковито вкладалися в бачення українського виміру Другої світової.
Насправді ж, за цим позірним кроком, яким стало видання повного зібрання творів Шевченка (за два роки до того республіки СРСР повсюдно маркувалися Пушкіним), стояли приховані прагнення кремлівського диктату до дальшої насильної трансформації українців в унітарний стан «людини совітської». Уже згодом портрети «Кобзаря», чи скажімо «Каменяра», зриватимуть зі стін українських хат, а власників кидатимуть до ГУЛАГу за звинуваченнями у «зв’язках із українськими буржуазними націоналістами».
Що ж до Кирпоноса, який свого часу активно воював проти УНР, а згодом, вірний Сталіну, серед інших стояв за катастрофою з утратою сотень тисяч червоноармійців (зокрема, великої кількості українців) у Київському котлі 1941 р., його постать нині бачиться доволі неоднозначною. Водночас його роль як беззаперечно вмілого командувача є невід’ємною частиною національного воєнного літопису ХХ ст.