Мало хто може уявити, що стародавнє піаніно руки відомих німецьких майстрів Карла Уебеля та Пауля Лехляйтера (фірма «Uebel&Leehleiter»), яке переходило з покоління в покоління як родовий спадок, може стати схованкою для восьмирічного хлопчика і не заради забавки, а з метою вижити… вижити після розстрілу.
У далекому жовні 1941 р. маленький Веніамін Борисковський не розумів куди так поспіхом збираються мама з татом, квапляться бабуся з дідусем і всі дорослі увесь час говорять про омріяну Палестину… На вулицях рідного Маріуполя повно «не наших» військових, якась метушня, скрізь незрозуміла мова. А йому з трирічним братиком так хочеться гратися, бігати двором, хапати останні теплі дні осені.
Збори позаду, великою родиною вони вирушили до казарм колишнього 238-го Маріупольського стрілецького полку, куди наказали прийти всім євреям міста. Там зібралося багато народу, військові всіх перевірили, батьки їм віддали якісь речі, бабуня постійно плакала. Через кілька днів колоною повели до Агробази (6 км від міста), йшли довго, дуже довго, всі втомилися, татко братика ніс на плечах… Під ніч дійшли до околиці села, всіх виставили на краю рову де почалися розстріли…
Агробаза стала «маріупольським Бабиним Яром»: за кілька жовтневих днів 1941 р. зондеркоманда 10а розстріляла в радянських протитанкових ровах від 8 тис. до 12 тис. маріупольських євреїв.
У момент пострілу Веніамін упав у розстрільний рів і знепритомнів. Отямився тієї самої ночі, завалений трупами рідних. Перемагаючи страшний біль від поранення в ногу і плече та моторошний страх він вибрався з ями, де назавжди залишилися його батьки, трирічний братик та ще 11 осіб рідні. До ранку ледь живий дістався будинку своєї тітки Ганни, яка не змогла залишити хлопчика у себе. Вона привела розгублену дитину до своїх знайомих Олейниченків.
Українці прихистили зраненого єврейського хлопчика, розуміючи що самі наражаються на величезний ризик, адже старший син перебував на фронті у складі радянської армії, а у другій половині будинку квартирували нацистські офіцери.
Турбота всіх членів нової родини про Веню надавала сил для одужання. Але задля спасіння життя не лише єврейського хлопчика, а й всієї сім’ї, було прийнято рішення ховати його, під час нацистських облав та присутності сторонніх у домі, в старовинному піаніно. Вузький, тісний, темний внутрішній простір музичного інструмента на довгі години перетворювався у сховок для маленького хлопчика, який вимушений був сидіти скрючившись, боячись видати себе бодай звуком чи шерехом. На вулицю Веню, діти Поліни і Якима Олейниченків – Валентина й Віктор, виводили вночі, або в час, коли не було нацистських квартирантів вдома. Влітку 1942 р. Веню випадково побачив сусід – нацистський офіцер. Перебування хлопчини на одному подвір’ї з ворогом було небезпечним для всіх. Українська родина, яка полюбила кмітливого та розумного хлопчика як рідного, вимушена була переховати його у своїх друзів за містом. І знову нова родина, новий дім, нові хованки від смерті…
До рідного Маріуполя Веніамін повернувся вже після вигнання нацистів з міста. Жив з тіткою Галею, але назавжди залишився в теплих стосунках із родиною Олейниченків. Підтримував із ними зв’язок і після того, як у 1990-х рр. емігрував до Ізраїлю. 12 липня 1998 р. Яд Вашем удостоїв Поліну та Якима Олейниченків, а також їхніх дітей Віктора й Валентину звання «Праведник народів світу». У 2021 р. піаніно було передано до Музею дочкою Валентини Якимівни Олейниченко як родинна реліквія, що рятувала життя маленького єврейського хлопчика у вирі фатальних потрясінь Другої світової.