У 1946 р. в м. Київ було відкрито виставку «Партизани України в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників», яка поміж іншого заклала основу фондової колекції Музею війни. Серед її експонатів був тесак, яким, як оповідала анотація, «українсько-німецькі націоналісти рубали мирне населення в селі Стара Гута, що на Тернопільщині. Захоплений партизанами загону ім. Михайлова Кам’янець-Подільського з’єднання». Ймовірно, тоді відповідне формулювання без жодної перевірки та «зайвих» запитань було записано зі слів тих, хто передав цю зброю, або ж воно є «продуктом» авторів тієї експозиції. Та чи достовірна ця інформація?
Коротка історія згаданого з’єднання така. У липні – серпні 1941 р. в м. Славута було створено підпільну організацію під керівництвом Федора Михайлова. Вона діяла на території Кам’янець-Подільської (нині – Хмельницька) області. У червні 1942 р. зі Славутського табору військовополонених було організовано вихід групи підпільників, на базі якої відтак сформували партизанський загін. Наприкінці липня 1942 р. нацисти схопили й стратили Михайлова. Командування перебрав на себе Антон Одуха. У серпні 1943 р. загін було розгорнуто в з’єднання. 21 квітня 1944 р. за вказівкою ЦК КП(б)У його розформували.
На Тернопільщині кам’янецькі партизани були зафіксовані у квітні 1943 р. та в лютому 1944 р. Обидва рази підрозділи цього формування діяли в Шумському районі. Саме там, на межі Тернопільської та Рівненської областей, розташоване с. Руська Гута, яке до 1946 р. мало назву Стара Гута (Гутисько).
Характерно про ставлення жителів краю (читай українців) до «червоних месників» висловлювався комісар загону Гнат Кузовков (росіянин за національністю). Він зазначав, що масової підтримки в середовищі місцевого населення партизани не мали, тоді як «поповнення йшло в основному за рахунок колишніх військовополонених, які втекли з концтаборів і стали на шлях активної збройної боротьби з німцями, а також місцевих підпільних працівників».
Дії партизанів також не викликали прихильності в селян, бо здебільшого відповіддю на них ставали розправи німецької окупаційної адміністрації над цивільними. Одна з таких акцій мала місце в селі 4 квітня 1944 р., коли внаслідок карального (відплатного) рейду гітлерівців загинуло 200 осіб і спалено було 100 дворів.
Водночас крайова історія українського визвольного руху на Шумщині говорить про активні напади в 1942–1943 рр. збройних загонів ОУН / відділів УПА на тамтешні німецькі залоги, що цілком суперечить повідомленням кремлівської пропаганди про «дійсність» в Україні.
У липні 1943 р. на межі Тернопільської, Рівненської та Кам’янець-Подільської областей стався триденний бій боївок ОУН із партизанами Одухи. У результаті останні відступили з утратами. Стенограма тих подій наводить слова Кузовкова: «Справа доходила ледь не до рукопашної. Не дивлячись на жертви, яких завдавали наші бійці з прихованих позицій, вони билися та билися, бажаючи закінчити операцію. Треба сказати, що за весь час я не зустрічав такого фанатизму в боротьбі. Вони б’ються краще за німців… Ми вже передислокувалися в Славутський район Кам’янець-Подільської області, а на території прилеглих західних районів Тернопільської області встановилася націоналістична влада».
Очевидно, правда про те, кому належала зброя, яким чином вона опинилась у радянських вояків і чи відповідає її легенда дійсності (що видається вкрай сумнівним), тоді нікому не була потрібна. Із часом реконструювати справжню історію ножа стало надзвичайно складно. Але й такі радянські парадні ідеологеми, як «Україна – край партизанської звитяги» та «українські буржуазні націоналісти – посібники німецько-фашистських загарбників» ідуть у небуття слідом за червоною імперією. У сучасному переозначенні цей предмет передусім репрезентує події, що є пазлами питомо національного воєнного літопису, який ми віднаходимо в умовах чергової агресії Москви, багато в чому ґрунтованої на міфах Другої світової.