Важко собі уявити, що проста, нічим не примітна валіза серед десятків подібних предметів може слугувати знаковим, навіть до певної міри епохальним експонатом в історії інституції, фондова колекція якої налічує понад 400 тис. артефактів. Однак саме ця річ візуалізує на перший погляд не пов’язані, та насправді надзвичайно важливі теми в дискурсі української воєнної історії ХХ ст.
Цей саквояж належав одинадцятирічному хлопчикові, який разом із родиною через наближення фронту до Львова в 1944 р. був вимушений лишити Україну.
Його прадід – священник Української греко-католицької церкви. Дідо – правник, який на противагу москвофілам організував осередок товариства «Просвіти» в місті, заснованому поруч із колишньою столицею Галицько-Волинської держави. Батько – вояк Легіону УСС, чотар УГА, ветеран Чортківської офензиви, не будучи в подальшому активним у громадському житті, тим не менше за перших совітів потрапив у поле зору НКВД, а сім’я – до переліку на виселення. Далекі родичі серед інших членів похідної групи ОУН були розстріляні нацистами в 1942 р. в Бабиному Яру.
Тодішні документи підлітка, ніби подорожня хроніка, містять багато позначок, серед яких «D.P.» (в Австрії), тобто перебував у пересильних таборах, навіть – «людина без громадянства».
Насправді, це доля мільйонів наших співвітчизників, які у вирі двох світових воєн, та й сьогодні, в умовах ворожої агресії, через страх переслідування за власне коріння мусили кидати все і тікати, отримувати Паспорти Нансена, чи ставати громадянами іншої країни.
Цьому же хлопцеві судилося здобути блискучу освіту, стати в один шерег із провідними представниками української політичної еміграції, служити національній громаді в США та папському Римі, зрештою за відновлення незалежності повернутися на Батьківщину та повести за собою паству українських греко-католиків.
Слова Блаженішого Любомира Гузара «Україна не поділяється на захід або схід. Вона поділяється на тих, хто любить Україну і не любить» як ніколи актуальні в часі доленосних випробувань для нашої країни. Тому не дивно, що ця «непримітна» валіза, що належала людині – моральному авторитетові для багатьох поколінь в Україні та поза її межами, – є одним із маркерів україноорієнтованого музейного простору.