Упосліджена за радянських часів тема полону вперше музейниками була піднята в новоствореній всередині 1990-х рр. україноцентричній експозиції. Красномовним свідком трагедії мільйонів бранців у ній стали книги реєстрації померлих «Грослазерету» – структурне відділення стаціонарних нацистських таборів № 301 та № 357 для хворих і поранених радянських військовополонених. Створений у грудні 1941 р. після окупації м. Славута Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області.
Нелюдські умови утримування, голод, холод, епідемії, фізичні знущання майже не лишали шансів бранцям «Грослазарету» на виживання. Згідно з дослідженнями, упродовж 1941–1944 рр. тут було розстріляно й замордовано понад 150 тис. військовополонених, більша частина з яких вважається зниклими безвісти.
Книги реєстрації померлих, де записано понад 19 тис прізвищ військовополонених червоноармійців, представників 57 національностей –своєрідний мартиролог, який таємно, з ризиком для життя, вели самі в’язні: лікар з Адигеї Аджи-Аітенч Шахан Чамоков та українець Григорій Остапенко, колишній викладач історії Кіровоградського педагогічного інституту.
Табірний режим, спрямований лише на те, щоби знищити якомога більше, зламати морально, здавалося б абсолютно унеможливлював найменший опір. Проте на початку 1943 р. полонений Роман Лопухін створив підпільну групу, до якої серед інших увійшли Шахан Чамоков і Григорій Остапенко. За 6 місяців 82 підпільники викопали 95-метровий тунель за межи табору. 23 листопада 1943 р. через цей підкоп вдалося втекти лише 15 в’язням. Серед них був і Григорій Остапенко, який виніс три книги обліку померлих. Згодом усі втікачі доєдналися до Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання.
До фондів ці раритети були передані з Республіканської виставки «Партизани в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками» у 1980-х рр. Упродовж майже 20 років науковці Меморіалу вивчали історію написання цього мартирологу. Опрацювавши наявні списки (слід зауважити, що вони були зроблені в нацистських книгах обліку полонених, які були заповнені простим олівцем німецькою мовою, а потім в’язні поверх чорнильною ручкою російською мовою дрібним почерком вносили дані померлих), долучивши архівні матеріали, музейники звернулися до свідків та очевидців трагедії, почали листування з колишніми в’язнями.
Повернення з небуття імен, повідомлення сім’ям про місце поховання рідної людини – це, по-перше, і є сенс дослідницької роботи, а по-друге, отримані документалістика та свідчення рідних під час листування, стали невід’ємною частиною фондової колекції музею.
Нині в умовах широкомасштабної російсько-української війни на окупованих ворогом українських теренах існують табори/колонії для військовополонених, де так само панують нестерпні умови перебування, катування та знущання, де ворог вчиняє масові вбивства в’язнів із метою приховати тортури й свої дії, які не відповідають нормам міжнародного гуманітарного права та Женевських конвенцій про захист жертв війни. Українці, як ні хто в світі розуміють, що #ПОЛОН ВБИВАЄ.