Упосліджена за радянських часів тема полону вперше була порушена музейниками в новоствореній у середині 1990-х рр. україноцентричній експозиції. Красномовними свідками трагедії мільйонів бранців у ній стали книги реєстрації померлих «Грослазерету» – структурного відділення стаціонарних нацистських таборів № 301 та № 357 для хворих і поранених радянських військовополонених. Його було створено у грудні 1941 р. після окупації м. Славута Кам’янець-Подільської (нині – Хмельницька) області.
Нелюдські умови утримання, голод, холод, епідемії, фізичні знущання майже не залишали бранцям «Грослазарету» шансів вижити. Згідно з дослідженнями, впродовж 1941–1944 рр. там було розстріляно й замордовано понад 150 тис. військовополонених, більшість із яких вважається зниклими безвісти.
Книги реєстрації померлих, де записано понад 18,5 тис. прізвищ військовополонених червоноармійців, представників 57 національностей, – це своєрідний мартиролог, який таємно з ризиком для життя вели самі в’язні: лікар з Адигеї Аджи-Аїтенч Шахан Чамоков та українець Григорій Остапенко, колишній викладач історії Кіровоградського педагогічного інституту.
Табірний режим, спрямований лише на те, щоб знищити, морально зламати якомога більше людей, здавалося б, абсолютно унеможливлював опір. Проте на початку 1943 р. полонений Роман Лопухін створив підпільну групу, до якої серед інших увійшли Шахан Чамоков і Григорій Остапенко. За шість місяців 82 підпільники викопали 95-метровий тунель за межі табору. 23 листопада 1943 р. крізь цей підкоп пощастило втекти лише 15 в’язням. Серед них був і Григорій Остапенко, який виніс три книги обліку померлих. Згодом усі втікачі доєдналися до Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання.
До фондів ці раритети було передано з республіканської виставки «Партизани України в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників» в 1980-х рр. Упродовж майже 20 років науковці Меморіалу вивчали історію написання цього мартиролога. Опрацювавши наявні списки (слід зауважити, що вони були зроблені в нацистських книгах обліку полонених: спершу ці книги заповнювали простим олівцем німецькою мовою, а потім в’язні поверх того тексту чорнильною ручкою російською мовою дрібним почерком вносили дані померлих), долучивши архівні матеріали, музейники звернулися до свідків та очевидців трагедії, почали листування з колишніми в’язнями.
Повернення з небуття імен, повідомлення сім’ям про місце поховання рідної людини – це, по-перше, і є метою дослідницької роботи, а по-друге, отримані документальні матеріали та свідчення рідних під час листування стали невід’ємною частиною фондової колекції Музею.
Нині в умовах широкомасштабної російсько-української війни на окупованих ворогом українських теренах існують табори / колонії для військовополонених, де так само створено нестерпні умови, не припиняються катування та знущання, де ворог учиняє масові вбивства в’язнів із метою приховати тортури та свої дії, які не відповідають нормам міжнародного гуманітарного права й Женевських конвенцій про захист жертв війни. Українці як ніхто в світі розуміють, що #ПОЛОН ВБИВАЄ.