Нашивка «OST», призначена для жителів «східних територій», вивезених на примусові роботи до Німеччини під час Другої світової війни, надійшла до Меморіалу з фондів Державного історичного музею УРСР, а туди своєю чергою – з виставки «Партизани України в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників», що діяла в м. Київ у 1946–1950 рр. На жаль, не маємо жодних відомостей про власника цього предмета. За радянськими нормами цьому не надавали значення, адже такі матеріали розглядали лише як факт німецьких злочинів, а не в контексті долі кожної окремої людини.
Загалом з України в роки нацистської окупації було вивезено близько 2 млн 400 тис. примусових робітників, що становило 48 % усіх вивезених із території СРСР. Остарбайтери («східні робітники») – таку назву нацисти вживали щодо багатонаціональної групи цивільних працівників із територій, які до 1939 р. входили до складу СРСР, тим чітко позначаючи їхнє відмінне соціально-правове становище в Третьому райху. Основні положення стосовно використання «робочої сили» були викладені в указах про остарбайтерів (Ostarbeitererlasse) від 20 лютого 1942 р., підготовлених спеціальною комісією Головного управління імперської безпеки Німеччини. Кожен отримував трудову книжку, або робочу картку. Обов’язковим було постійне носіння на верхньому одязі розпізнавального знака «ОST». Марія Єфименко, родом із Київщини, в листі рідним зазначала: «І де наш люд зараз не страждає, де його тільки немає… куди не глянь – і все “ОST”. Це нас тут позначили, як овець…». Листи були мало не єдиним джерелом комунікації між депортованими та їхніми рідними, які лишилися в Україні.
Умови життя таких робітників були різні. Найгірше доводилося залученим до промислового виробництва – виснажлива праця, бараки, голод, часті хвороби. Водночас становище тих, кого забирал на сільськогосподарські роботи ті, чи до сімей як домашню прислугу, цілком залежали від ставлення господарів.
Лише через десятиліття наші земляки, які зустріли на чужині порядних людей, отримали змогу розповісти про гуманність бауерів, допомогу й співчуття німецьких робітників, адже по закінченні війни переважна більшість остарбайтерів проходила радянську перевірку у фронтових і армійських таборах, на збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони та перевірочно-фільтраційних пунктах НКВД. Багатьох із них представники спецорганів звинуватили у «співпраці з окупантами». Добровільно чи примусово вони їхали до Німеччини – для радянських спецслужб було не важливо. Попри те, що в 1946 р. Міжнародний військовий трибунал у м. Нюрнберг визнав використання примусової праці іноземців у нацистській Німеччині злочином проти людяності й порушенням норм міжнародного права, в СРСР їх чекало приниження, дискримінація, нерідко переслідування, тавро – «працював на ворога, був у Німеччині».
Лише за часів незалежності остарбайтери серед інших зневажених кремлівською диктатурою спільнот отримали власну історію та пам’ять. Доклалися тут і музейники – виконуючи тривалу пошукову роботу, створюючи тематичні експозиції, видаючи ґрунтовні науково-документальних праці («То була неволя…», «Українські остарбайтери»).