Родинна пам’ять про війну зберігає особистий вимір, де головними є конкретні долі, випробування й перемоги. Яскравим прикладом збереження та пронесення через десятиліття цього нематеріального безцінного спадку є історія родини Білінчуків-Портяків.
У Музеї війни відбувся захід пам’яті військовослужбовця 4-ї бригади оперативного призначення імені Героя України Сергія Михальчука «Рубіж» Ореста «Сибіряка» Білінчука-Портяка, який загинув 10 червня 2025 р.
Батько Ореста – Василь Портяк-Білінчук – відомий письменник, кіносценарист, член Національної спілки кінематографістів України. Він написав сценарії фільмів «Нескорений» (2000 р.), «Вишневі ночі» (1992 р.), «Залізна сотня» (2004 р.), «Атентат (Осіннє вбивство в Мюнхені)» (1995 р.), тощо.
Дідусь Ореста Василь Білінчук (псевдо «Сибіряк» отримав за втечу із заслання в Сибіру) – кулеметник УПА, охоронець надрайонного проводу Служби безпеки ОУН, загинув 1952 р., натрапивши на засідку, коли його новонародженому сину було два місяці. Брат дідуся Дмитро Білінчук (псевдо «Хмара») – провідник Косівського районного проводу ОУН, розстріляний енкаведистами в Лук’янівській тюрмі 1953 р. Їхній молодший брат Михайло – член УПА, радянський політв’язень, учасник Норильского повстання.
Розповіла про родину Білінчуків-Портяків Лариса Синкевич – дружина Василя та мама Ореста. Зростаючи, Василь Портяк довго не знав історію свого роду, навіть прізвище носив вітчима. Уже в дорослому віці мати повідала йому всю правду і тоді він вирішив відшукати свою родину. Це мало визначний вплив на подальше життя та творчість письменника. Василь Портяк був одним із перших, хто у своїй прозі та сценаріях до фільмів порушив тему УПА, їхньої боротьби та звитяги. «Коли народився наш син Орест, Василь пішов і змінив прізвище на Білінчук-Портяк, щоб остаточно відновити той зв’язок з батьком та передати цей спадок дітям», – поділилася спогадами пані Лариса.
Тема родинної пам’яті була чи не основною в домі Білінчуків. Лариса Синкевич так згадує про шлях становлення сина: «Орест читав сценарії батька, пройнявся цим духом, патріотизмом, любов’ю до України. Вони постійно обговорювали родинне минуле і коли почалося вторгнення росії, Орест не міг вчинити інакше, окрім як піти захищати свою країну».
Про свого коханого чоловіка та його службу розповіла Юлія Білінчук-Портяк. «Боротьба за Україну завжди була частиною його самого. Це почалося з Революції Гідності, далі було волонтерство. Їздив на передову біля Дебальцевого, Попасної, Іловайська…» – згадує Юлія. Орест від перших днів широкомасштабного вторгнення долучився до місцевого ТрО, згодом – до «Госпітальєрів», а у вересні 2023 р. прийняв військову присягу в складі 4-ї бригади оперативного призначення «Рубіж». Як військовий медик рятував побратимів і під час евакуації поранених поліг від рук ворога.
Дружина завжди підтримувала захисника, була поруч, допомагала зі зборами на потреби підрозділу, а він записував для неї відео з фронту та присвячував вірші.
Поетеса Олена Герасим’юк не змогла бути присутньою на заході пам’яті, але записала відео, в якому поділилася найяскравішими спогадами про друга дитинства Ореста: «Нас познайомили 25 років тому наші батьки. Малими ми бігали по закуточках Подолу і вже тоді знали, що пронесемо нашу дружбу крізь усе життя. А далі була Революція Гідності. Він своїми руками звів дві барикади, був на Майдані у найстрашніші ночі. Я думаю, що саме тоді народився воїн».
Продовжив справу дядька племінник Ореста Любомир. Нині він захищає країну в лавах ЗСУ. На запитання модераторки заходу, науковиці Музею Любові Крупник, коли він прийняв рішення долучитися до війська, Любомир відповів, що це сталося десь у восьмому класі. Як зізнається оборонець, на нього великий вплив мали дідусь Василь та дядько Орест. «Зростали ми в родині патріотичної свідомості. З Орестом я міг завжди поговорити про ситуацію в країні, про те, що мене хвилювало, і сьогодні я безмежно вдячний за це», – поділився з гостями Любомир. У 2022 р. йому було 17 років, він допомагав будувати барикади, потім як волонтер доєднався до «Госпітальєрів». Любомир продовжив і творчу династію свого роду – вступив на навчання до КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого, мріяв стати актором. Коли поєднувати навчання та волонтерство стало занадто важко і довелося обирати, він став на захист України зі зброєю в руках. Любомир є представником четвертого покоління патріотів з родини Білінчуків.
Історія Білінчуків-Портяків уособлює тяглість боротьби українців – від повстанців УПА до сучасних воїнів Сил оборони України. Це свідчення незламності українського духу, спадкоємності поколінь та вірності ідеалам свободи.
