«Мова єдності»: в Музеї війни обговорили питання довіри між військовими та цивільними
27 вересня в Музеї війни відбулася тепла й водночас глибока розмова про те, як важливо вчитися чути одне одного. Її основою стала презентація методичного видання «Мова єдності» – посібника етичного спілкування, створеного військовими психологами 12-ї бригади НГУ «Азов» у співпраці з ветеранами та цивільними фахівцями. Подію модерувала керівниця програм безбар’єрності Музею Ірина Ужакова.
Співавтори та видавці посібника – офіцер психологічного супроводу «Азову» Євген Шишацький («Ватра») та хорунжий Руслан Халіков («Видавець») – поділилися коли і як виникла потреба у створенні книжки. Військові повертаються у цивільне життя не лише із бойовим досвідом, а й невидимим тягарем. Тому важливо, щоб суспільство зустрічало їх словами підтримки, а не випадковими фразами, які можуть травмувати. Видання стало результатом накопиченого багаторічного досвіду як військових психологів, так і цивільних фахівців, які працюють із темою травми, реінтеграції та підтримки ветеранів. Вони зібрали найпоширеніші помилки в спілкуванні й водночас ефективні практики, які допомагають будувати мову довіри. Саме тому в книжці можна знайти не лише теоретичні рекомендації, а й живі приклади, діалоги, ситуаційні кейси та інфографіку, які перетворюють складні психологічні знання на прості й доступні інструменти для щоденного спілкування.
Після презентації відбулася жвава дискусія. Гості ставили запитання, що стосувалися їхнього власного життя: як допомогти тим, хто повернувся з полону; як правильно говорити з військовими про свій цивільний досвід; як долати суспільні розшарування та руйнувати бар’єри. Обговорили й чому культура звернення до психолога має стати невід’ємною частиною нашої повсякденності, а також яку роль у вихованні молодого покоління можуть відігравати освітні ініціативи, капелани та ветерани-наставники в школах.
Окремо друг «Ватра» та друг «Видавець» наголосили на феномені посттравматичного зростання. Попри біль і втрати, війна для багатьох стає точкою переосмислення життя, поштовхом до нових починань і бажання допомагати іншим. І дуже важливо, аби суспільство підтримувало тих, хто повернувся, і не заважало їм змінювати професію чи шлях, якщо цього потребує їхнє нове життя.
Варто починати з простого: підтримати своїх знайомих у війську, написати кілька теплих слів, бути готовими вислухати навіть тоді, коли розмова звучить гостро чи болісно. Це може здатися дрібницею, але саме з таких щирих кроків складається єдність – єдність суспільства, у якому військовий і цивільний говорять однією мовою взаємної поваги.
Для Музею війни ця подія стала черговим кроком у місії бути не лише простором пам’яті, а й хабом культурної реабілітації та діалогу. Тут формується комунікація, у якій завжди є місце для поваги, підтримки й людяності. Адже лише так ми зможемо вибудувати суспільство довіри, де військові й цивільні відчуватимуть себе поруч, а не по різні боки досвіду війни.
