21 жовтня, у 23 день народження Данила Кандиби («Грач»), у Музеї війни відбувся захід на вшанування пам’яті Захисника. Герою назавжди 22.
У заході взяли участь мама Ольга, брат Іван, кохана дівчина Карина та побратими. Вони поділилися історіями із цивільного та військового життя Данила. Пані Ольга згадувала: «Даня завжди був життєрадісний та усміхнений. Він таким і запам’ятався усім, хто його знав».
Данило виріс у родині військових, що визначило його мрію з дитинства стати воїном. Після дев’ятого класу, як і брат, вступив до військового ліцею, але й цього йому було замало, тож кожні вихідні замість відпочинку він їздив на тактичні заняття, аби здобувати практичний досвід. Цікавився всім, що пов’язане із саперною справою.
Уже у 18 років підписав контракт із Національною гвардією як сапер – «ледь дочекався повноліття», як згадував брат Іван.
На початку лютого 2022 р. Данило та його батько підполковник Сергій Кандиба вирушили на ротацію у різні місця. Востаннє виходячи на зв’язок з «Азовсталі», батько запитував про сина, а вже за кілька днів прийшла звістка про загибель підполковника Кандиби.
Попри благання матері залишити службу, Данило продовжив боротьбу з агресором. Згодом «Грач» закінчив курси з розмінування та приєднався до підрозділу "First Line" у складі «Спецпідрозділу Тимура» ГУР МО України. «Він не просто служив – він цим жив», – поділився спогадами старший брат Іван.
2 липня 2025 р., під час виконання бойового завдання на сумському напрямі, група Данила потрапила під скид боєприпасу з російського дрона. Усередині була заборонена ще від часів Першої світової війни хімічна речовина – хлорпікрин. Боєць зазнав 80 % опіків тіла.
22 дні за його життя боролися українські та німецькі лікарі, але травми виявилися несумісними з життям. На початку серпня 2025 р. життя Героя обірвалось.
Під час заходу лунали теплі спогади рідних і друзів, а побратими надіслали відеозвернення з фронту – слова, сповнені болю, гордості та пам’яті.
Родина передала особисті речі Данила до фондової колекції Музею війни. Серед них – нагрудні нашивки сина та батька, пам’ять про яких тепер плекатиме Музей для наступних поколінь.
