10 вересня почесною гостею нашого музею стала Світлана Дудка з Роменщини – Українська Мати з великої літери, людина особливої трагічної долі. Безмежним є горе кожної жінки, яка втрачає на фронті когось із дітей. Та Світлані Анатоліївні випали два горя майже водночас. Упродовж двох коротких тижнів на межі літа – осені 2014 р. вона зосталася без синів Юрія та Володимира.
Юрій Дудка, старший із братів, колишній нацгвардієць, а на той час боєць 93-ї окремої механізованої бригади, став жертвою віроломства ворога 29 серпня 2014 р. під м. Іловайськ на Донеччині, коли окупанти, порушивши домовленості, відкрили вогонь по українських військах, які виходили з котла обіцяним «зеленим коридором». Спершу Юрія поховано було як невідомого на цвинтарі м. Дніпро. Особу бійця ідентифікували тільки після ексгумації – за ДНК. Батько Андрій Олексійович, за словами матері, «досі не вірить, що Юри немає».
Володимир Дудка, молодший сержант 27-ї Сумської реактивної артилерійської бригади, загинув від іншого військового злочину ворога – обстрілу із застосуванням РСЗВ «Смерч» українських позиції біля с. Побєда на Луганщині з території Російської Федерації, яка не називає себе стороною конфлікту. Він помер від ран та опіків 10 вересня 2014 р. в Харківському госпіталі. 7-го числа збирався йти у відпустку – мав одружитися.
Обидва брати посмертно нагороджені орденом «За мужність» 3-го ступеня. Поховані в рідному с. Хоминці на Роменщині.
Супроводжували пані Світлану в її мандрівці до Києва представник пресслужби Сумського обласного військкомату майор Олександр Куришко та журналісти. Спершу вони відвідали Залу Пам’яті захисників України на території Міністерства оборони України, де відбулося вшанування полеглих (власне, 10 вересня – шості роковини по смерті Володимира Дудки). Відтак завітали на зустріч із працівниками Національного музею історії України у Другій світовій війні.
Олександр Куришко передав музеєві від 27-ї Сумської реактивної артилерійської бригади, де служив Володимир Дудка, бригадний прапор, нарукавний шеврон та примірник Книги Пам’яті, яку видала ця військова частина. На сторінках видання бачимо й портрет Володимира, й карту-схему, на якій показано, з якої точки Ростовської області (приблизно за 40 км від українського с. Побєда) росіяни вели через кордон обстріл наших позицій. Світлана Дудка передала чимало предметів, пов’язаних із життям її синів. Військові шеврони з часів армійської служби та російсько-української війни. Листи, документи, нагороди, грамоти, фотографії – починаючи зі щасливих (таки не «лихих»!) 1990-х, де всі троє її дітей – два хлопчаки та їхня старша сестра Наталя – стоять разом, усміхнені, й закінчуючи найпізнішими знімками – з літа 2014 р., де бачимо Володимира на тлі «рідного» РСЗВ «Ураган», механіком-водієм якого він був.
Історія братів Юрія та Володимира Дудок вкотре вразила нас і нагадала про спільну відповідальність берегти пам’ять про полеглих захисників України. Запрошуємо до Музею оглянути виставковий проєкт «Український Схід».
