/

Повномасштабне вторгнення військ Російської Федерації на територію України 24 лютого 2022 р. створило нові суспільно-політичні реалії. Це безпосередньо торкнулося й нашого Музею. Кардинально змінилися вектори оцінки подій Другої світової війни, якій присвячені експозиції та дослідницька робота Музею.

Нинішня боротьба України є продовженням національно-визвольного руху, боротьби за незалежність, державотворчих процесів, які тривали впродовж ХХ – поч. ХХІ ст. й були нерозривно пов’язані з Першою та Другою світовими війнами. Сьогоднішня війна є апогеєм протистояння українського народу з радянським і російським імперіалізмом та колоніалізмом. Саме такий наратив, на думку колективу Музею, має стати основним у новій експозиції та відображатися в його назві, архітектурно-меморіальних формах, зокрема в декомунізованій скульптурі «Батьківщина-мати».

З перших днів боротьби ми побачили, як образ скульптури «Батьківщина-мати» миттєво трансформувався в медійному просторі. Меч та щит у руках радянської монументальної постаті, оберненої на Москву, перетворилися на дієву антирашистську зброю. Вона закликає до спротиву, мотивує, підтримує.

Водночас Меморіал – це місце, де відбуваються урочисті нагородження військовослужбовців, вручення відзнак та бойових прапорів військових частин, збори ветеранів тощо.

Таким є Музей сьогодні. Яким йому бути завтра?

Ми ініціювали низку експертних та громадських обговорень, про результати яких розповідаємо на цій сторінці. Усіх охочих запрошуємо долучатися й надсилати свої пропозиції на пошту Музею info@warmuseum.kyiv.ua з позначкою «Переозначення».

Відбулося перше експертне обговорення проблеми переозначення Національного музею історії України у Другій світовій війні. Ключовими напрямами дискусії стали: зміни акцентів у змістовому наповненні діяльності установи, концептуальному спрямуванні, ролі Музею в сучасній державі та суспільстві, стратегії розвитку, особливості експозиційного наповнення та визначення нової назви (зокрема, колектив Музею запропонував власний її варіант: «Національний Меморіал – Музей війни за Незалежність»).

В обговоренні взяли участь 12 вітчизняних істориків, представників УІНП, наукових установ НАН України – Інституту історії України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса, Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського – та інших організацій:

• Тамара Вронська – доктор історичних наук. Дослідниця історії України періоду Другої світової війни
• Владислав Гриневич – доктор політичних наук, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
• Олександр Зінченко – історик, публіцист, журналіст. Заступник головного редактора сайту "Історична Правда"
• Олександр Лисенко – доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інститут історії України НАН України
• Василь Павлов – військовий історик
• Тетяна Пастушенко – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України
• Іван Патриляк – доктор історичних наук. Декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
• Анатолій Подольський – кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. Керівник Українського центру вивчення історії Голокосту
• Юрій Савчук – кандидат історичних наук, генеральний директор Національного музею історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс
• Тетяна Себта – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського
• Олена Стяжкіна – доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України д. пол. ХХ ст. Інституту історії України НАН України. Засновниця громадського руху «Деокупація. Повернення. Освіта»
• Ігор Щупак – кандидат історичних наук, постдокторант Університету Торонто. Запрошений член Міжнародної освенцимської ради при Прем’єр-міністрі Польщі
• Володимир Тиліщак – кандидат історичних наук. Заступник голови Українського інституту національної пам’яті
• Дискусію модерувала кандидат історичних наук, заступниця генерального директора з наукової роботи Музею Людмила Рибченко

Усі учасники зібрання підтримали ініціативи колективу Музею, спрямовані на врахування сучасної ситуації в країні та наявних викликів. Обговорення фокусувалося на двох паралельних, але тісно пов’язаних напрямах: зміни концепції діяльності Музею та пошуку нового архітектурного рішення для скульптури «Батьківщина-мати» й Меморіалу загалом.

Зважаючи на високий статус Музею як одного з провідних в Україні, учасники зійшлися на думці, що надалі його суспільна місія має посилюватися. Музей повинен висвітлювати найбільш актуальні для громадян питання, загальнонаціональну ідею. Нині її головною складовою стала збройна боротьба з повномасштабним вторгненням армії Російської Федерації на територію України. Тому представлення цієї теми в Музеї, основною тематикою якого завжди була війна, бачиться цілком логічним і виправданим.

Водночас учасники обговорення наголосили, що наразі війна, яка триває, ще не вписана у вітчизняний загальноісторичний концепт і відповідний процес триватиме ще довго. Поки що не існує навіть офіційної назви кривавого зіткнення, яке в публічному просторі називають «російсько-українською війною». Залишаються не обґрунтованими детально ані його причини та наслідки, ані часові межі…

Більшість дослідників сходиться на тому, що трактування подій цієї війни повинне здійснюватись у смисловому полі тривалого цивілізаційного протистояння, а також національної української та світової історії. Такі підходи диктують необхідність поєднання двох ретроспектив: тривалої боротьби народу України проти російської експансії та поневолення, з одного боку, й широких глобальних контекстів – з іншого. Це дає змогу органічно інтегрувати вітчизняні події у всесвітній історичний процес, екстраполювати його загальні закономірності на українські реалії, відобразити політику інших держав в «українському питанні».

Дискутанти висловили переконання в тому, що від результату нинішньої боротьби залежить не лише доля самостійної української держави, а й фізичне існування українського народу. А отже, існують усі підстави назвати нинішню боротьбу «війною за Незалежність». Саме це протистояння сформувало особливий код нашої нації і завершує її понадстолітній історичний цикл.

Звитяжна боротьба проти російського агресора нині пов’язується насамперед з українською армією, потуга якої живиться загальною підтримкою соціуму. Військова розбудова на сучасному етапі здійснюється одночасно з формуванням української політичної нації та громадянського суспільства. Саме це поєднує сьогодення з минулим, є втіленням спадковості й тяглості одвічної готовності українців битися за власну країну. У вітчизняній історії державотворчий і націєформувальний процеси розвивалися на тлі воєнних викликів та цивілізаційних кульмінацій: розпочавшись під час Першої світової війни, вони тривали в міжвоєнний період, у Другу світову, в повоєнні роки, а завершуються й кристалізуються в нинішній війні з російським агресором.

Музей має ресурси для розповіді про те, як український народ зберіг свою ідентичність, пройшовши у ХХ ст. крізь воєнні втрати, геноциди, військові злочини, як він став нацією, що здобула й відстоює незалежність своєї держави і сьогодні демонструє спроможність та рішучість відстояти цінності всього демократичного світу.

Учасники дискусії зазначали, що з огляду на зовсім різний статус України в зазначених історичних відрізках музейна подача суспільно-політичних і воєнних обставин боротьби українців за самовизначення має бути відмінною, найкраще – розміщеною в різних локаціях (будівлях). Було озвучено думку про скорочення хронології експозиції до повоєнного періоду (до 1950-х рр.). Також лунали сумніви щодо достатньої кількості наявних у Музеї експозиційних площ для висвітлення заявленого хронологічного періоду й необхідності будівництва двох нових приміщень для періоду Визвольних змагань і сучасної війни (Друга світова війна – в музейному корпусі всередині постаменту скульптури).

Оскільки Музей має найбільше наукових та фондових напрацювань із тематики Другої світової війни, слушними були застереження щодо недопущення втрати набутків. Разом із пропозицією показувати цей період, поєднавши державотворчі, мілітарні й соціогуманітарні складники, було висловлено міркування про можливий ширший контекст – презентацію у вимірі глобальної цивілізаційної трагедії, гуманітарної катастрофи, притаманної будь-яким війнам, зокрема паралелі із сучасною війною.

У частині визначення нової назви Музею було висловлено пропозиції продовжити обговорення, зокрема навколо таких варіантів:

• Музей новітньої історії України та Другої світової війни
• Музей боротьби за незалежність
• Музей історії України у світових війнах та визвольних змаганнях ХХ століття (до сер. 1950-х рр.)
• Україна: поступ/боротьба/відсіч агресії (присутність у назві слова «Україна» допоможе Музею стати більш упізнаваним у світі)
• «Слава Україні!». Музей боротьби за незалежність (присутність у назві сучасних «слів-брендів» зробить Музей тематично виразнішим)
• Національний меморіальний музей збройної боротьби за незалежність України
• Національний музей історії війн ХХ ст. та боротьби за незалежність України. Меморіальний комплекс

Водночас пропонований Музеєм варіант нової назви – «Національний Меморіал – Музей війни за Незалежність» – ні в кого з учасників дискусії не викликав однозначного заперечення. У частині «Національний Меморіал» він здобув переважну підтримку.

Не менш активно учасники обговорення висловлювалися щодо пошуку нового архітектурного вирішення для скульптури «Батьківщина-мати» й Меморіалу. Одностайно присутні виступили за обов’язкову декомунізацію скульптури. Важливим стало твердження про пріоритетність концептуалізації простору Музею та Меморіалу в зіставленні з формуванням остаточної концепції та назви Музею. Лунали застереження щодо загальної можливості презентації сакральної для українців теми – боротьби за незалежність – усередині об’єкта, який має чітко виражений радянський архітектурний стиль. Разом із тим під час обговорення особистих вражень від знайомства з виставкою «Батьківщина-мати. Переозначення» (скульптура в мотиваційних мемах і плакатах сучасної війни) було висловлено переконання в результативності цифрового переозначення архітектурного об’єкта і його здатності за умови широкої популяризації сформувати навколо скульптури новий наратив, змінити її конотацію і сприймання в суспільстві.

Що ж до оновлення архітектурного ландшафту Меморіалу, то думки коливалися від повного демонтажу артоб’єктів радянського періоду до збереження їх як артефактів, які наочно свідчать про методи формування з українця людини «совєтського типу».

Пропозиції від учасників обговорення:

• Залучити до обговорення ширше коло істориків, продовжити письмовий діалог

15 листопада відбудеться музейна сесія.

/

Відбулось експертне обговорення з проблеми переозначення Національного музею історії України у Другій світовій війні, в якому взяли участь освітяни, вітчизняні та закордонні музейники, менеджери культурного сектору державного управління:

• Сергій Анжияк – директор Департаменту культури КМДА
• Вікторія Муха – голова постійної комісії Київської міської ради з питань культури, туризму та суспільних комунікацій
• Юлія Руденко – начальник відділу координації діяльності заповідників та музеїв Управління охорони культурної спадщини та музеїв МКІП
• Анастасія Чередниченко – віце-президент «ICOM-Україна»
• Леся Гасиджак – в. о. генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду
• Тетяна Шептицька – заступник директора Меморіального заповідника «Биківнянські могили»
• Віталій Нахманович – старший науковий співробітник Музею історії Києва
• Владлен Мараєв – засновник та автор ютуб-проєкту «Історія без міфів»
• Йорґ Морре – директор Німецько-російського музею «Берлін-Карлсгорст»
• Брюно Буає – заступник директора Меморіалу Шоа в м. Париж
• Паскаль Захарі – керівник освітніх програм Меморіалу Шоа в м. Париж
• Філіп Анш – директор Всесвітнього центру миру, свободи і прав людини в м. Верден
• Юлія Руденко – викладачка Київського кооперативного інституту бізнесу і права
• Алла Тишковська – вчителька історії Новопетрівського ліцею
• Тетяна Бабенко – вчителька історії Прилуцької гімназії № 1 ім. Георгія Вороного
• Володимир Коростильов – учитель історії опорного закладу ЗСО «Лідер» Гуляйпільської міської ради
• Елла Ситник – учителька історії Броварського ліцею № 6
• Світлана Майорова – вчителька історії ЗЗСО № 235 ім. В. Чорновола м. Київ
• Ірина Фрідман – учителька історії НВК № 141 «ОРТ» м. Київ
• Наталія Голод – учителька історії Гімназії НПУ ім. М. Драгоманова м. Київ
• Неля Грищенко – викладачка Національного авіаційного університету
• Людмила Бєлова – вчителька історії школи І–ІІІ ступенів № 160 м. Київ

Спілкування відбувалося в різні дні й на різних локаціях, що знайшло своє відображення в напрямках дискусії та її результатах.

Вітчизняні освітяни неабияк потішили колектив, зазначивши, що закладені в експозиціях Музею сенси вже давно взяли гору над його радянським бекграундом і архітектурною формою. Вони засвідчили, що учнівська молодь цікавляться Музеєм і сприймають його як сучасний. Передвоєнна експозиція про Другу світову війну та її український вимір цілком відповідали довоєнній шкільній програмі, задовольняли освітянські потреби, що сформувалися на тай час. Період Другої світової війни є настільки вагомим в історії України, що заслуговує на окремий музей – Музей війни.

Колеги-музейники підтримали прагнення колективу до змін, руху вперед, пошуку установою «свого обличчя». Віддавши належне необхідності прислуховуватися до думки громадськості, вони висловили переконання, що ухвалювати ті чи інші рішення, відстоювати їх та відповідати за наслідки належить Музею. Водночас основною поради зводилися до того, що слід спочатку підготувати ґрунтовну концепцію майбутньої експозиції, провести низку апробацій окремих її тем шляхом створення виставок і лише, взявши на озброєння здобутий досвід, переходити до створення наскрізного експозиційного наративу, пошуку нової назви та місця Музею в суспільстві. Роботу над музеєфікацією сучасної російсько-української війни рекомендувалося до Перемоги обмежити лише комплектуванням, аби уникнути упередженого й емоційного інтерпретування незавершених подій. На думку Лесі Гасиджак із Національного музею Голодомору-геноциду та Віталія Нахмановича з Музею історії Києва, нині в Україні відсутнє повноцінне висвітлення Першої світової війни й ролі України в ній. Тому під час підготовки нової концепції, на їхній погляд, доцільним було б розглянути можливість створення експозиції глобальних конфліктів ХХ ст. – Музею Першої та Другої світових війн.

На думку іноземних колег, зокрема Брюно Буає та Паскаля Захарі з Меморіалу Шоа в м. Париж, оскільки міф «Великої Вітчизняної війни» упродовж восьми десятиліть слугував стрижнем радянської політики пам’яті й ідентичності громадян СРСР і був цілковито успадкований Російською Федерацією, яка зробила його пропагандистським знаряддям війни, його не можна ані «переозначувати», ані замовчувати. Меморіал, що колись був частиною радянської пропаганди, має залишитися незмінним, а завдання Музею – доносити правду про сам радянський режим, його злочини, зокрема в контексті Другої світової війни. Лунало попередження, що за відсутності в публічному просторі слідів радянського минулого нащадкам може бути не зрозуміло у чому була його згубність і що спонукало до засудження. Іноземні колеги не сформулювали пропозицій щодо майбутньої назви Музею, але були одностайні в тому, що він має висвітлювати складні і трагічні сторінки вітчизняної історії й робити це згідно з сучасними науковим підходами, висвітлюючи різні грані історичних подій.

Очільник столичного Департаменту культури Сергій Анжияк зазначив, що в м. Київ існує чотири музеї, які певною мірою дублюють історичний наратив: Військово-історичний музей, Музей української революції, Музей Революції Гідності й Музей Другої світової з виставкою про сучасну російсько-українську війну (від 2014 р.). Усі вони певною мірою розповідають про боротьбу за незалежність на тлі травматичних подій, але не відображають її в повному обсязі. Видається доцільним розділити історичний період ХХ – поч. ХХІ ст. на ідеологічну та військову складові, адже світові конфлікти були не лише тлом для зростання української політичної нації. Вони давали поштовх вагомим політичним крокам, сприяли перетворенню українського народу на суб’єкт історичного дійства. Варто лише згадати про успіх української дипломатії під час підписання Берестейського мирного договору або факт перебування УРСР серед країн-засновниць ООН. Музей війни має розширити свої хронологічні межі й акцентувати на військових змаганнях за незалежність. Його патетична архітектура, військова техніка сьогодні демонструють, як за 80 років від героїчної пропаганди «переможців над фашизмом» до «можемо повторити» наші сусіди повернулися до радянського та російського імперіалізму і колоніалізму; як озброєння, що раніше символізувало «дружбу народів» і «спільну боротьбу над ворогом», у 2022 р. стало знаряддям убивства українців. Такі зміни в Музеї повинні бути поступовими, добре продуманими й вивіреними. На думку С. Анжияка, вони мають відбуватися після завершення війни.

Основні пропозиції від учасників обговорення можна звести до ухвалення музейною командою зважених концептуальних рішень і пошуку відповідних, оптимальних практичних засобів утілення творчих новаторських задумів.

/

Цикл публічних обговорень про переозначення Національного музею історії України у Другій світовій війні перейшов у архітектурну площину. Втретє ми запрошуємо фахівців різних сфер для обговорення майбутньої концепції Музею та актуалізації його місії в суспільстві.

На попередніх дискусіях з істориками, музейниками та педагогами обговорювалися зміни векторів оцінки подій Другої світової війни та загострення несприйняття суспільством радянського монументального спадку в умовах повномасштабного російського вторгнення в Україну. Колектив Музею перебуває в активному пошуку нових сенсів і наративів, які виразно відображатимуться в назві Музею, його експозиції та оновленому архітектурно-меморіальному просторі. Зокрема, такою магістральною темою може стати боротьба за українську державність на історичному тлі світових війн та сучасної російсько-української війни.

Тож в ході архітектурної сесії 6 грудня обговорювалися питання потенційної архітектурної трансформації Музею, зокрема й декомунізації домінантного образу Меморіалу – монумента «Батьківщина-мати», що має відбуватися в гармонії з оновленою концепцією Музею та історико-архітектурним ландшафтом міста.

Співорганізатором Музею в рамках проведення архітектурної сесії стала Програма імені Фулбрайта в Україні. В обговоренні, яке відбувалося як наживо, так і в режимі відеоконференції, взяли участь фахівці в галузі архітектури, урбаністики та мистецтва з України, США, Польщі, Литви та Норвегії.

Генеральний директор Музею Юрій Савчук окреслив наявні виклики у переозначенні Музею та представив досвід роботи інституції в умовах повномасштабної російсько-української війни.

Директор Програми імені Фулбрайта в Україні та Представництва Інституту міжнародної освіти в Україні Джессіка Зихович розповіла про свої враження від Музею та відзначила сильний вплив монументів-колосів на кшталт «Батьківщини-матері» в Києві чи Статуї Свободи у Нью-Йорку на сучасників.

Директор Польського інституту в Києві Роберт Чижевський апелював до спільності викликів для України та Польщі в контексті деімперіалізації на різних етапах історії обох країн. Також він наголосив на важливості шанобливого ставлення до минулого, що водночас повинно поєднуватися із засудженням тоталітарних ідеологій.

Президент Національної академії мистецтв України Віктор Сидоренко зауважив, що війна є поштовхом до розвитку, і відзначив важливість місії Музею як центру формування пам’яттєвих практик, пов’язаних із війнами на теренах України. Він наголосив, що тема Другої світової війни є важливою в історичних наративах, однак випрацювання методів її висвітлення є пріоритетом нині.

Архітекторка, співавторка проєкту Меморіалу Небесної Сотні, стипендіат програми імені Фулбрайта Ірина Волинець висловила думку, що запорукою успішного процесу переозначення Музею є об’єктивне осмислення Другої світової війни з опорою на українські, ненав’язані ззовні наративи.

Керівниця Культурно-мистецького центру Національного університету «Києво-Могилянська академія» Владислава Осьмак відзначила багатогранність образу монумента «Батьківщина-мати», що, на її думку, містить навіть іконографічний тип Оранти. Вона рекомендувала вдатися до неінвазійних інтервенцій після прийняття нової концепції Музею та з широкою роз’яснювальною роботою серед відвідувачів.

Ад’юнкт-професор кафедри історії та старший радник Норвезького університету науки і технологій Тор Ейнар Фагерланд розповів про досвід меморіалізації подій терористичного акту в Норвегії у 2011 р. До нього постфактум долучився норвезький архітектор Атле Аас, який надіслав свої рекомендації. На думку норвезьких фахівців, пріоритетами у процесі переозначення Музею мають бути об’єктивність у висвітленні складних історичних процесів, врахування багатошаровості історичних пластів у Музеї та здійснення переозначення у відповідності до комплексної концептуальної парадигми.

Директорка Національної художньої галереї у Вільнюсі Лоліта Яблонскіне розповіла про литовський досвід трансформації радянського монументального спадку та зазначила, що кінцеве рішення має спиратися на український досвід та візію.

Заслужений архітектор України, лауреат Державної премії України в галузі архітектури Віктор Ширяєв відзначив важливість комплексних підходів у розвитку історико-архітектурного ландшафту не лише Меморіалу, але й ширшої зони на історичному Печерську. Він також наголосив на неприпустимості ігнорування окремих тем історії в експозиціях та меморіальному просторі.

Член Національної спілки архітекторів України, член-кореспондент Української академії архітектури Сергій Казарянц, який декілька років тому долучився до спорудження флагштоку з найбільшим прапором України на території Меморіалу, рекомендував раціонально використовувати ландшафт Меморіалу без спорудження нових об’єктів. Він відзначив, що його територія має декілька історичних пластів, що робить її унікальною.

Завідувач відділу дизайну й архітектури Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України Наталія Кондель-Пермінова підкреслила важливість врахування специфіки історичних об’єктів на території Меморіалу: фортеці XVIII ст. і меморіальних локацій радянської доби. Вона висловила думку про актуальність функції Музею як місця психологічного зцілення завданих війною ран.

Завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України професор Олександр Лисенко підкреслив пріоритетність розпочатого переозначення та закликав уникати калькування радянських пам’яттєвих практик у сьогоденні.

Також за перебігом дискусії стежили заступниця директора Програми імені Фулбрайта в Україні, координатор програм обміну для молодих науковців і студентів Інна Бариш, фахівець у галузі архітектури, стипендіат програми імені Фулбрайта Андрій Шуляр та координатор фулбрайтівських програм Марія Кравченко

Дякуємо всім учасникам сесії за участь в обговоренні. Процес переозначення Музею триває. Впевнені, що результати фахових обговорень допоможуть випрацювати оновлену концепцію Музею, яка цілковито відображатиме знакове місце інституції в українському суспільстві.

/

Упродовж ХХ ст. визначальною складовою української історії була боротьба за незалежність. Ця боротьба була нерозривно пов’язана з Першою та Другою світовими війнами. Нинішній спротив російській агресії є продовженням цієї боротьби з радянським і російським імперіалізмами за вільне волевиявлення українського народу.

У своїй гібридній війні проти України російське керівництво широко застосовує засоби інформаційно-ідеологічного впливу, зокрема й у формі історичної політики. Російська пропагандистська машина продовжує активно експлуатувати міф «Великої Вітчизняної війни» як одну зі «скреп русского міра», активно нав’язуваного українцям. Тому деконструкція радянсько-російського історичного наративу, що став одним із інструментів антиукраїнської експансії, диктує необхідність подальших кроків, направлених на переозначення Музею.

25 липня відбулося чергове засідання вченої ради Національного музею історії України у Другій світовій війні. Питаннями, винесеними на обговорення, стали: перейменування Музею та монумента «Батьківщина-мати».

Генеральний директор Музею Юрій Савчук, розкриваючи питання перейменування закладу перед членами ради наголосив, що інституція вже давно не обмежується дослідженням та представленням подій 1939–1945 рр. І нині, в часи російсько-української війни, у форматі роботи над концептом нового, переозначеного Музею є необхідність чергової зміни найменування закладу. Оновлений Музей охоплюватиме події українського державотворення ХХ–ХХІ ст., які відбувалися на тлі найбільших воєнних катастроф в історії людства. Юрій Савчук озвучив пропозицію команди інституції щодо нового найменування – Національний музей війни за Незалежність – та окреслив хронологічні межі нового Музею: від початку ХХ ст. й до сьогодення. Він звернув увагу присутніх зокрема й на те, що Друга світова війна 1939–1945 рр. розглядатиметься через результати й наслідки Великої війни 1914–1918 рр., а нинішня війна Росії проти України, що триває від 2014 р., – як прямий наслідок історичних подій і логіки обох світових війн.

Присутні члени вченої ради погодилися з озвученими генеральним директором інституції тезами та підтримали ініціативу Музею про перейменування установи на Національний музей війни за Незалежність.

Завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Олександр Лисенко зауважив, що запропонована науковцями Музею назва є найбільш прийнятною та актуальною. Разом із тим зазначив, що це лише один із перших кроків тривалого процесу переозначення закладу.

Декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а нині – капітан Збройних Сил України, доктор історичних наук Іван Патриляк зазначив, що Музей від 1991 р. разом із суспільством пережив серйозні трансформації. І нині, коли наша держава виборола право мати музей, присвячений війні за незалежність, що точиться вже понад століття, Музей війни заслуговує на те, щоб ним стати.

Директор Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства, кандидат історичних наук Віталій Скальський висловив думку, що запропонована назва – вдала, а хронологічні межі, зазначені в попередніх найменуваннях, – зайві. Це, на його думку, не розширить, а навпаки звузить коло експозиційного висвітлення окремих питань.

Завідувач сектору Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Валерій Томазов підтримав пропозицію не виносити хронологічні межі в найменування. Він також наголосив на тому, що пропоноване найменування є вдалим і найточніше відображає предмет експозиційної діяльності Музею.

Завідувач науково-експозиційного відділу Національного музею історії України у Другій світовій війні Світлана Даценко додала, що нова назва стане юридичним визнанням масштабної попередньої роботи команди Музею. Вдалим прикладом у зазначеному контексті може слугувати виставковий проєкт «Україна. Незакінчена війна…», в якому презентовано найпомітніші реперні точки історії України в Першій та Другій світових війнах, а також проведено паралель із подіями сучасності.

Головний зберігач фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні Оксана Янковенко, розкриваючи питання перейменування монумента «Батьківщина-мати», коротко ознайомила присутніх з історією його створення. Зауважила, що він постав як один із символів радянської пропаганди. Сьогодні, зі зміною герба та перейменуванням Музею, виникає необхідність змінити й назву монумента, прибравши до решти радянські ідеологічні маркери, які знаходять собі прихильників і дотепер. Монумент вже давно став одним із головних символів Києва, а від перших днів широкомасштабного вторгнення – ще й символом спротиву російському агресору, уособленням стійкості й незламності всієї Української держави. Саме такою мільйони українців бачили Україну – країною, що чинить опір. Світовий інформаційний простір заповнили тисячі мемів, різного штибу відео, в яких монумент «Батьківщина-мати» перемагає імперію Зла. Оксана Янковенко запропонувала перейменувати монумент «Батьківщина-мати» на «Україна-мати».

Юрій Савчук підтримав запропонований варіант перейменування монумента і висловив упевненість, що це стане наступним правильним кроком у межах переозначення Музею.

Завідувач відділу «Джерелознавства нової історії України» Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, доктор історичних наук Ігор Гирич підтримав тезу, що «Україна-мати» є дуже вдалим варіантом нової назви. І як доповідач, зазначив, що якщо раніше монумент «Батьківщина-мати» був символом радянської влади в УРСР, то за останній рік він утвердився в статусі уособлення сили й незламності української держави.

Завідувач сектору Національного Музею історії України у Другій світовій війні Мілена Чорна зауважила, що Василь Бородай – автор монумента «Батьківщина-мати» – був радянським монументалістом лише за часом, але не за суттю та ідеологічними вподобаннями. Він жив Україною. І монумент зробив настільки проукраїнським, наскільки міг за відповідного часу та обставин.

Наостанок Олександр Лисенко додав, що відмова від старої назви «Батьківщина-мати» – це один із важливих кроків у процесі деконструкції радянського міфу. Ми можемо й повинні переозначувати речі, які мають чіткий ідеологічний конструкт. Уже давно Музей заклав підвалини для кардинальних змін і нам треба просто невтомно продовжувати цей процес.

Обидва питання, винесені на порядок денний вченої ради Національного музею історії України у Другій світовій війні, були підтримані її членами одноголосно.