Переозначення

Повномасштабне вторгнення військ Російської Федерації на територію України 24 лютого 2022 р. створило нові суспільно-політичні реалії. Це безпосередньо торкнулося й нашого Музею. Кардинально змінилися вектори оцінки подій Другої світової війни, якій присвячені експозиції та дослідницька робота Музею.

Нинішня боротьба України є продовженням національно-визвольного руху, боротьби за незалежність, державотворчих процесів, які тривали впродовж ХХ – поч. ХХІ ст. й були нерозривно пов’язані з Першою та Другою світовими війнами. Сьогоднішня війна є апогеєм протистояння українського народу з радянським і російським імперіалізмом та колоніалізмом. Саме такий наратив, на думку колективу Музею, має стати основним у новій експозиції та відображатися в його назві, архітектурно-меморіальних формах, зокрема в декомунізованій скульптурі «Батьківщина-мати».

З перших днів боротьби ми побачили, як образ скульптури «Батьківщина-мати» миттєво трансформувався в медійному просторі. Меч та щит у руках радянської монументальної постаті, оберненої на Москву, перетворилися на дієву антирашистську зброю. Вона закликає до спротиву, мотивує, підтримує.

Водночас Меморіал – це місце, де відбуваються урочисті нагородження військовослужбовців, вручення відзнак та бойових прапорів військових частин, збори ветеранів тощо.

Таким є Музей сьогодні. Яким йому бути завтра?

Ми ініціювали низку експертних та громадських обговорень, про результати яких розповідаємо на цій сторінці. Усіх охочих запрошуємо долучатися й надсилати свої пропозиції на пошту Музею info@warmuseum.kyiv.ua з позначкою «Переозначення».

4 жовтня 2022 р. – історична сесія

Відбулося перше експертне обговорення проблеми переозначення Національного музею історії України у Другій світовій війні. Ключовими напрямами дискусії стали: зміни акцентів у змістовому наповненні діяльності установи, концептуальному спрямуванні, ролі Музею в сучасній державі та суспільстві, стратегії розвитку, особливості експозиційного наповнення та визначення нової назви (зокрема, колектив Музею запропонував власний її варіант: «Національний Меморіал – Музей війни за Незалежність»).

В обговоренні взяли участь 12 вітчизняних істориків, представників УІНП, наукових установ НАН України – Інституту історії України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса, Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського – та інших організацій:

  • Тамара Вронська – доктор історичних наук. Дослідниця історії України періоду Другої світової війни
  • Владислав Гриневич – доктор політичних наук, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
  • Олександр Зінченко – історик, публіцист, журналіст. Заступник головного редактора сайту "Історична Правда"
  • Олександр Лисенко – доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інститут історії України НАН України
  • Василь Павлов – військовий історик
  • Тетяна Пастушенко – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України
  • Іван Патриляк – доктор історичних наук. Декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
  • Анатолій Подольський – кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. Керівник Українського центру вивчення історії Голокосту
  • Юрій Савчук – кандидат історичних наук, генеральний директор Національного музею історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс
  • Тетяна Себта – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського
  • Олена Стяжкіна – доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України д. пол. ХХ ст. Інституту історії України НАН України. Засновниця громадського руху «Деокупація. Повернення. Освіта»
  • Ігор Щупак – кандидат історичних наук, постдокторант Університету Торонто. Запрошений член Міжнародної освенцимської ради при Прем’єр-міністрі Польщі
  • Володимир Тиліщак – кандидат історичних наук. Заступник голови Українського інституту національної пам’яті
  • Дискусію модерувала кандидат історичних наук, заступниця генерального директора з наукової роботи Музею Людмила Рибченко

Усі учасники зібрання підтримали ініціативи колективу Музею, спрямовані на врахування сучасної ситуації в країні та наявних викликів. Обговорення фокусувалося на двох паралельних, але тісно пов’язаних напрямах: зміни концепції діяльності Музею та пошуку нового архітектурного рішення для скульптури «Батьківщина-мати» й Меморіалу загалом.

Зважаючи на високий статус Музею як одного з провідних в Україні, учасники зійшлися на думці, що надалі його суспільна місія має посилюватися. Музей повинен висвітлювати найбільш актуальні для громадян питання, загальнонаціональну ідею. Нині її головною складовою стала збройна боротьба з повномасштабним вторгненням армії Російської Федерації на територію України. Тому представлення цієї теми в Музеї, основною тематикою якого завжди була війна, бачиться цілком логічним і виправданим.

Водночас учасники обговорення наголосили, що наразі війна, яка триває, ще не вписана у вітчизняний загальноісторичний концепт і відповідний процес триватиме ще довго. Поки що не існує навіть офіційної назви кривавого зіткнення, яке в публічному просторі називають «російсько-українською війною». Залишаються не обґрунтованими детально ані його причини та наслідки, ані часові межі…

Більшість дослідників сходиться на тому, що трактування подій цієї війни повинне здійснюватись у смисловому полі тривалого цивілізаційного протистояння, а також національної української та світової історії. Такі підходи диктують необхідність поєднання двох ретроспектив: тривалої боротьби народу України проти російської експансії та поневолення, з одного боку, й широких глобальних контекстів – з іншого. Це дає змогу органічно інтегрувати вітчизняні події у всесвітній історичний процес, екстраполювати його загальні закономірності на українські реалії, відобразити політику інших держав в «українському питанні».

Дискутанти висловили переконання в тому, що від результату нинішньої боротьби залежить не лише доля самостійної української держави, а й фізичне існування українського народу. А отже, існують усі підстави назвати нинішню боротьбу «війною за Незалежність». Саме це протистояння сформувало особливий код нашої нації і завершує її понадстолітній історичний цикл.

Звитяжна боротьба проти російського агресора нині пов’язується насамперед з українською армією, потуга якої живиться загальною підтримкою соціуму. Військова розбудова на сучасному етапі здійснюється одночасно з формуванням української політичної нації та громадянського суспільства. Саме це поєднує сьогодення з минулим, є втіленням спадковості й тяглості одвічної готовності українців битися за власну країну. У вітчизняній історії державотворчий і націєформувальний процеси розвивалися на тлі воєнних викликів та цивілізаційних кульмінацій: розпочавшись під час Першої світової війни, вони тривали в міжвоєнний період, у Другу світову, в повоєнні роки, а завершуються й кристалізуються в нинішній війні з російським агресором.

Музей має ресурси для розповіді про те, як український народ зберіг свою ідентичність, пройшовши у ХХ ст. крізь воєнні втрати, геноциди, військові злочини, як він став нацією, що здобула й відстоює незалежність своєї держави і сьогодні демонструє спроможність та рішучість відстояти цінності всього демократичного світу.

Учасники дискусії зазначали, що з огляду на зовсім різний статус України в зазначених історичних відрізках музейна подача суспільно-політичних і воєнних обставин боротьби українців за самовизначення має бути відмінною, найкраще – розміщеною в різних локаціях (будівлях). Було озвучено думку про скорочення хронології експозиції до повоєнного періоду (до 1950-х рр.). Також лунали сумніви щодо достатньої кількості наявних у Музеї експозиційних площ для висвітлення заявленого хронологічного періоду й необхідності будівництва двох нових приміщень для періоду Визвольних змагань і сучасної війни (Друга світова війна – в музейному корпусі всередині постаменту скульптури).

Оскільки Музей має найбільше наукових та фондових напрацювань із тематики Другої світової війни, слушними були застереження щодо недопущення втрати набутків. Разом із пропозицією показувати цей період, поєднавши державотворчі, мілітарні й соціогуманітарні складники, було висловлено міркування про можливий ширший контекст – презентацію у вимірі глобальної цивілізаційної трагедії, гуманітарної катастрофи, притаманної будь-яким війнам, зокрема паралелі із сучасною війною.

У частині визначення нової назви Музею було висловлено пропозиції продовжити обговорення, зокрема навколо таких варіантів:

  • Музей новітньої історії України та Другої світової війни
  • Музей боротьби за незалежність
  • Музей історії України у світових війнах та визвольних змаганнях ХХ століття (до сер. 1950-х рр.)
  • Україна: поступ/боротьба/відсіч агресії (присутність у назві слова «Україна» допоможе Музею стати більш упізнаваним у світі)
  • «Слава Україні!». Музей боротьби за незалежність (присутність у назві сучасних «слів-брендів» зробить Музей тематично виразнішим)
  • Національний меморіальний музей збройної боротьби за незалежність України
  • Національний музей історії війн ХХ ст. та боротьби за незалежність України. Меморіальний комплекс

Водночас пропонований Музеєм варіант нової назви – «Національний Меморіал – Музей війни за Незалежність» – ні в кого з учасників дискусії не викликав однозначного заперечення. У частині «Національний Меморіал» він здобув переважну підтримку.

Не менш активно учасники обговорення висловлювалися щодо пошуку нового архітектурного вирішення для скульптури «Батьківщина-мати» й Меморіалу. Одностайно присутні виступили за обов’язкову декомунізацію скульптури. Важливим стало твердження про пріоритетність концептуалізації простору Музею та Меморіалу в зіставленні з формуванням остаточної концепції та назви Музею. Лунали застереження щодо загальної можливості презентації сакральної для українців теми – боротьби за незалежність – усередині об’єкта, який має чітко виражений радянський архітектурний стиль. Разом із тим під час обговорення особистих вражень від знайомства з виставкою «Батьківщина-мати. Переозначення» (скульптура в мотиваційних мемах і плакатах сучасної війни) було висловлено переконання в результативності цифрового переозначення архітектурного об’єкта і його здатності за умови широкої популяризації сформувати навколо скульптури новий наратив, змінити її конотацію і сприймання в суспільстві.

Що ж до оновлення архітектурного ландшафту Меморіалу, то думки коливалися від повного демонтажу артоб’єктів радянського періоду до збереження їх як артефактів, які наочно свідчать про методи формування з українця людини «совєтського типу».

Пропозиції від учасників обговорення:

  • Залучити до обговорення ширше коло істориків, продовжити письмовий діалог

15 листопада відбудеться музейна сесія.

11–15 листопада 2022 р. – освітньо-культурна сесія

Відбулось експертне обговорення з проблеми переозначення Національного музею історії України у Другій світовій війні, в якому взяли участь освітяни, вітчизняні та закордонні музейники, менеджери культурного сектору державного управління:

  • Сергій Анжияк – директор Департаменту культури КМДА
  • Вікторія Муха – голова постійної комісії Київської міської ради з питань культури, туризму та суспільних комунікацій
  • Юлія Руденко – начальник відділу координації діяльності заповідників та музеїв Управління охорони культурної спадщини та музеїв МКІП
  • Анастасія Чередниченко – віце-президент «ICOM-Україна»
  • Леся Гасиджак – в. о. генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду
  • Тетяна Шептицька – заступник директора Меморіального заповідника «Биківнянські могили»
  • Віталій Нахманович – старший науковий співробітник Музею історії Києва
  • Владлен Мараєв – засновник та автор ютуб-проєкту «Історія без міфів»
  • Йорґ Морре – директор Німецько-російського музею «Берлін-Карлсгорст»
  • Брюно Буає – заступник директора Меморіалу Шоа в м. Париж
  • Паскаль Захарі – керівник освітніх програм Меморіалу Шоа в м. Париж
  • Філіп Анш – директор Всесвітнього центру миру, свободи і прав людини в м. Верден
  • Юлія Руденко – викладачка Київського кооперативного інституту бізнесу і права
  • Алла Тишковська – вчителька історії Новопетрівського ліцею
  • Тетяна Бабенко – вчителька історії Прилуцької гімназії № 1 ім. Георгія Вороного
  • Володимир Коростильов – учитель історії опорного закладу ЗСО «Лідер» Гуляйпільської міської ради
  • Елла Ситник – учителька історії Броварського ліцею № 6
  • Світлана Майорова – вчителька історії ЗЗСО № 235 ім. В. Чорновола м. Київ
  • Ірина Фрідман – учителька історії НВК № 141 «ОРТ» м. Київ
  • Наталія Голод – учителька історії Гімназії НПУ ім. М. Драгоманова м. Київ
  • Неля Грищенко – викладачка Національного авіаційного університету
  • Людмила Бєлова – вчителька історії школи І–ІІІ ступенів № 160 м. Київ

Спілкування відбувалося в різні дні й на різних локаціях, що відобразилося в напрямах та результатах дискусії.

Вітчизняні освітяни неабияк потішили колектив, зазначивши, що закладені в експозиціях Музею сенси вже давно взяли гору над його радянським бекграундом і архітектурною формою. Вони засвідчили, що діти люблять Музей і сприймають його сучасним. Передвоєнна експозиція про Другу світову війну та її український вимір цілком відповідали довоєнній шкільній програмі, задовольняли освітянські потреби, що сформувалися на тай час. Період Другої світової війни є настільки вагомим в історії України, що заслуговує на окремий музей – Музей війни.

Колеги-музейники підтримали прагнення колективу до змін, руху вперед, пошуку установою свого обличчя. Погоджуючись із необхідністю прислуховуватися до думки громадськості, вони нагадали, що ухвалювати рішення, відстоювати його й відповідати за наслідки належить Музею. Тож основною порадою було підготувати ґрунтовну концепцію майбутньої експозиції, провести низку апробувань окремих її тем способом створення виставок і, лише взявши на озброєння здобутий досвід, переходити до створення наскрізного експозиційного наративу, пошуку нової назви та місця Музею в суспільстві. Роботу над музеєфікацією сучасної російсько-української війни рекомендувалося до Перемоги обмежити лише комплектуванням, аби уникнути упередженої та емоційної інтерпретації незавершених подій. На думку Лесі Гасиджак із Національного музею Голодомору-геноциду та Віталія Нахмановича з Музею історії Києва, нині в Україні відсутнє повноцінне висвітлення Першої світової війни й ролі України в ній. Тому, готуючи нову концепцію, на їхній погляд, доцільно було б розглянути можливість створення експозиції глобальних конфліктів ХХ ст. – Музею Першої та Другої світових війн.

На думку іноземних колег, зокрема Брюно Буає та Паскаля Захарі з Меморіалу Шоа в м. Париж, оскільки міф «Великої Вітчизняної війни» впродовж восьми десятиліть слугував стрижнем радянської політики пам’яті й ідентичності громадян СРСР і був цілковито успадкований Російською Федерацією, яка зробила його пропагандистським знаряддям війни, його не можна ані «переозначувати», ані замовчувати. Меморіал, що колись був частиною радянської пропаганди, має залишитися незмінним, а завдання Музею – доносити правду про сам радянський режим, його злочини, зокрема в контексті Другої світової війни. Лунало попередження, що за відсутності в публічному просторі слідів радянського минулого нащадки можуть не зрозуміти, в чому була його згубність і що спонукало до засудження. Іноземні колеги не сформулювали пропозицій щодо майбутньої назви Музею, але були одностайні в тому, що він має висвітлювати складні, темні сторінки вітчизняної історії і робити це з науковим підходом, розкриваючи різні грані її подій.

Очільник столичного Департаменту культури Сергій Анжияк зазначив, що в м. Київ існує чотири музеї, які певною мірою дублюють історичний наратив: Військово-історичний музей, Музей української революції, Музей Революції Гідності й Музей Другої світової з виставкою про сучасну російсько-українську війну (від 2014 р.). Усі вони певною мірою розповідають про боротьбу за незалежність на тлі травматичних подій, але не відображають її в повному обсязі. Бачиться доцільним розділити історичний період ХХ – поч. ХХІ ст. на ідеологічну та військову складові, адже світові конфлікти були не лише тлом для зростання української політичної нації. Вони давали поштовх вагомим політичним крокам, ставили українців у ряд світових гравців. Варто згадати бодай успіх української дипломатії під час підписання Берестейського мирного договору або присутність УРСР серед країн-засновниць ООН. Музей війни має розширити свої хронологічні межі й акцентувати на військових змаганнях за незалежність. Його патетична архітектура, військова техніка сьогодні свідчать, як за 80 років – від героїчної пропаганди «переможців фашизму» до «можемо повторити» – наші сусіди повернулися до радянського та російського імперіалізму й колоніалізму. Як озброєння, що раніше прославляло «дружбу народів» і «спільну боротьбу над ворогом», стало у 2022 р. знаряддям убивства українців. Такі зміни в Музеї повинні бути поступовими, добре продуманими й вивіреними. На думку С. Анжияка, вони мають відбуватися після завершення війни.

Основні пропозиції від учасників обговорення можна звести до ухвалення музейною командою зважених, серйозних рішень і побажання успіхів у досягненні поставленої мети.

6 грудня 2022 р. – архітектурна сесія