У лютому 2010р. Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України в рамках реституційних процесів передала до Меморіального комплексу 1215 листів, вивезених нацистами з Кам'янця-Подільського. Ця кореспонденція, датована в основному червнем – липнем 1941р., до 2009р. зберігалася у фондах музеїв м. Відня (Республіка Австрія). На сьогодні всі епістоли опрацьовані науковцями та взяті на постійне державне зберігання до фондової колекції музею.
Дивує те, що навіть приватне листування стало об'єктом пограбувань нацистських окупантів. Що ж такого цінного побачив ворог у цих листах? Відповідь дав доктор Ольшлегер, який займався відправкою поштової кореспонденції у 1942р. до Австрії: "Ця колекція дає картину настрою радянського народу на початку війни". Цинічно, бо цей "настрій" 70 літ пролежав у чужих фондах. А для нас – це безцінний скарб. Біль обпікає серце – скільки у невідправлених посланнях скривджених доль, скільки жахливих трагедій і сліз! Тому наш моральний обов'язок перед пам'яттю авторів, більшість з яких загинули у 1941р., донести до нащадків слова розпачу, суму, туги, любові, прощання, надії. Голоси з минулого мають бути почутими сьогодні!
Науковці Меморіалу продовжують дослідження цієї колекції і просять відгукнутися адресатів, адресантів, рідних і близьких, знайомих, усіх, хто може пролити світло на їхні долі.
Навіть через 70 років листи мають дійти до своїх адресатів… Це наш святий обов'язок. Пошук триває.
На 19.04.2024 вручено 682 листів.
Отримавши свого часу 1215 епістол, викрадених у 1941 р. на пошті м. Кам’янець-Подільський у перші дні німецько-радянської війни, науковий колектив Меморіального комплексу активно вивчає та розшукує їхніх адресатів. До пошуку долучили місцеві органи влади, журналістів та пошуковців. Наукове дослідження набуло гуманітарного характеру. На сьогодні вручено понад половину копій родичам, які проживають на всій території колишнього СРСР, США, Німеччини, Ізраїлю. За кожним врученим листом – кропітка праця і науковий пошук. Листи з минулого викликають у людей калейдоскоп емоцій: здивування, радість, сум, сльози… Для одних – це була перша і єдина звістка, для інших – остання.
Чи можна «спілкуватися» з минулим? Відповідь на це запитання дала онучка одного з авторів листів.
Одного травневого вечора у мене виникло жагуче бажання поспілкуватися, помолитися за своїх дідусів (один із них, Афанасій, зник безвісти, а другий – теж невідомо, де похований, але є сповіщення про те, що він помер від ран 21 січня 1945 року). Я писала свого вірша і так мені хотілося, щоб вони мене «почули» – нехай десь зверху, але знали, що оцей зв’язок поколінь існує і що, майже нічого не знаючи, їхня онука дуже вдячна за те, що з’явилася на світ і дізналася, що її дитинство було захищене двома дідусями. Коли я закінчила писати вірші, то зателефонувала батькові і запитала: як ти думаєш, а дід Афанасій мене чує? Батько відповів, що, мабуть, так. І тут Ваш лист і його… Це диво! Розумієте? Таке може трапитися лише в кіно. Але тепер я точно знаю, що оця невидима нить існує і що дідусь мене почув… і відповів, нехай із 41-го…
