У фокусі
День українського політв’язня в історії та сучасності

12 січня – День українського політв’язня. Уперше його відзначили на пропозицію В’ячеслава Чорновола в таборах Мордовії в 1975 р. – через три роки після того, як 12 січня 1972 р. в Україні відбулися численні арешти представників інтелігенції, пов’язаних із рухом дисидентів. КГБ УРСР провело тоді операцію «Блок» – проти тих українців, які «блокувались» у творчі та правозахисні спілки, друкували й поширювали самвидав (заборонену комуністичним режимом літературу, пресу, листівки).

Політичним в’язнем, або ж в’язнем сумління, вважається людина, яка була засуджена до позбавлення волі чи зазнала примусового лікування у психіатричній лікарні через звинувачення, що містять політичну складову (приміром, ст. 62 Карного кодексу УРСР – «за антирадянську агітацію та пропаганду»). Серед українських політв’язнів, які зазнали репресій в СРСР, були поет Василь Стус, учитель Олекса Тихий, літературний критик Євген Сверстюк, художник Опанас Заливаха, математик Леонід Плющ, журналіст В’ячеслав Чорновіл, генерал Петро Григоренко та багато інших. Деякі з них побували в тюрмах і таборах кількаразово, декого змусили до еміграції, дехто – як Василь Стус – помер в ув’язненні. Проте їхня боротьба тривала й за ґратами: вони змогли налагодити канали передачі листів, публіцистики, поезії в Україну та за кордон, створюючи підстави для міжнародного тиску на москву з вимогами звільнення політичних в’язнів, послаблення загального клімату цензури й репресій.

Саме колишні в’язні сумління підготували ґрунт для демократичних змін, заснувавши Народний рух України, пройшовши на виборах 1989 р. до Верховної ради УРСР і створивши в ній першу парламентську опозицію – «Народну раду». Експолітв’язні В’ячеслав Чорновіл та Левко Лук’яненко взяли участь у виборах першого Президента України, посівши на них друге й третє місця відповідно. Їхній досвід протистояння комуністичному режиму, здобутий у тюрмах та на засланні, став у пригоді під час формування нових принципів державного будівництва.

«Ті, хто готовий відразу заперечувати й відкидати, просто дають свідчення свого комуністичного виховання. Це за комуністів було ясно наперед, хто винен, а хто – ні. Вороги винні, а ми – ні», – пояснював різницю в світосприйманні людини тоталітарного зразка й людини з демократичним світоглядом в розмові зі мною Євген Сверстюк незадовго до своєї смерті. Він був прикладом колишнього в’язня сумління, який не пішов у політику, а доклався до суспільно-культурного розвитку, став одним з учасників ініціативної групи Першого грудня – створеного у 2011 р. об’єднання українських інтелектуалів та громадських діячів. Ще один його ідейний соратник, Мирослав Маринович, був серед засновників Українського католицького університету.

Із початком російської агресії проти України в 2014 р. та широкомасштабним вторгненням у 2022 р. проблема політичних в’язнів стала новою реальністю. Росія та її колаборантські утворення проводять агресивну репресивну політику на окупованих українських територіях, арештовуючи за надуманими звинуваченнями активістів, журналістів, релігійних діячів. За даними омбудсмена Дмитра Лубінця, нині російський тоталітарний режим утримує за ґратами 179 політв’язнів – громадян України, 130 із яких є представниками кримськотатарського народу.

Музей диспонує артефактами, що передані родинами кількох нинішніх політв’язнів кремля з українським громадянством. Зокрема, це лист до рідних авіалюбителя Валентина Вигівського, викраденого російськими спецслужбами в Криму у вересні 2014 р. Уже майже 10 років учасник Революції Гідності киянин Валентин Вигівський перебуває в ув’язненні в Кіровській області рф, де за злою іронією долі в 1950-х рр. пройшов через каземати і його дід – Степан Вигівський, звинувачений згідно зі ст. 54–1а («зрада Батьківщині»). Кілька разів із Валентином бачився інший політичний в’язень, журналіст Роман Сущенко, якого вдалося визволити за обміном у 2019 р. – тоді, коли було звільнено й кінорежисера Олега Сенцова.

Приклад із поверненням на волю Сущенка й Сенцова дає нам сподівання на звільнення й інших політичних в’язнів. На те, що їхня незламність переможе зло нового тоталітаризму і День українського політв’язня залишиться даниною історії.

Текст: Роман Кабачій, старший науковий співробітник Музею

Фото:

1. Хрест на місці першого поховання українських політичних в’язнів Василя Стуса, Юрія Литвина та вірменина Ішхана Мкртчяна на цвинтарі с. Борисово Чусовського району Пермської області, установлений пермським «Меморіалом». Фото Василя Овсієнка, 2000 р.

2. Вигляд барака табору особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області рф, через який пройшли десятки українських політв’язнів, станом на початок 2000-х рр. Фото Василя Овсієнка.

3. Загальний вигляд табору особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області рф.

4. Пам’ятник Василеві Стусу в с. Рахнівка на Вінничині, де він народився. Скульптор Борис Довгань. Фото Василя Овсієнка.

Червень. За рік до

Сьогодні багато хто згадує про 22 червня 1941 р. – день початку німецько-радянської війни. Про цю дату сказано доволі багато. Деякі події відомі не по годинах, а по хвилинах. Безумовно, подія значуща за своїм перебігом і наслідками, особливо для України: мільйони загиблих, зруйновані міста й села, знищена інфраструктура…

Але в ці дні часто поза увагою широкого загалу залишаються події червня 1940 р., які рівно через рік стануть певними тригерами до початку війни між двома союзниками-диктаторами.

У своїй доповіді «Зовнішня політика Радянського Союзу» від 1 серпня 1940 р., підбиваючи підсумки півріччя, нарком закордонних справ СРСР В. Молотов зазначив: «Вірний політиці миру, нейтралітету, Радянський Союз не бере участі у війні… Останнім часом в іноземній і особливо в англійській та англофільській пресі часто спекулювали на можливості розбіжностей між Радянським Союзом і Німеччиною… Ми можемо лише підтвердити, що, на нашу думку, в основі добросусідських та дружніх радянсько-німецьких відносин лежать не випадкові міркування кон’юнктурного характеру, а корінні державні інтереси як СРСР, так і Німеччини…». Звісно, на той момент інтереси збігалися: Гітлер мав надійний тил на сході, а Сталін – можливість «збирати землі», проводячи «територіально-політичну перебудову областей» сусідніх держав згідно з таємним протоколом до договору про ненапад від 1939 р.

Падіння 14 червня м. Париж і захоплення місцевості Монмеді – ключа до «лінії Мажино» – дали Німеччині змогу відсвяткувати перемогу над Францією. Підписане 22 червня 1940 р. Друге Комп’єнське перемир’я призвело до окупації гітлерівськими військами двох третин французької території, включно зі столицею, роззброєння й майже повної демобілізації французьких армії та флоту, відшкодування витрат на утримання німецької окупаційної армії, анексії Ельзасу та Лотарингії. Великий світовий гравець надовго вибув із гри…

«Вирішення питань» Радянським Союзом наприкінці червня 1940 р. з «Балтійською Антантою» (хоча ніде не наведено жодних доказів її існування) – окупація Латвії, Литви та Естонії, з Румунією щодо Північної Буковини та Бессарабії допомогло СРСР, за словами В. Молотова, збільшити населення на понад 10 млн і посунути кордони до стратегічних р. Дунай та балтійських портів.

Про плани на найближче майбутнє А. Гітлера все більш-менш відомо, але що ж Й. Сталін? Тут знову хочеться зацитувати В. Молотова: «Ми маємо значні успіхи, однак не збираємося заспокоюватися на досягнутому. Щоби забезпечити потрібні нам подальші успіхи Радянського Союзу, ми повинні завжди пам’ятати слова товариша Сталіна про те, що "слід весь наш народ тримати у стані мобілізаційної готовності перед лицем небезпеки військового нападу, щоб ніяка "випадковість" і ніякі фокуси наших зовнішніх ворогів не змогли нас застати зненацька…"».

Так, «вороги» не застали, бо й не збирались. А от «друзів» випередити не змогли…

Андрій Солонець, завідувач науково-експозиційного відділу історії бойових дій світових війн ХХ ст.

Фото:

1. Перша медична допомога. Південний напрям. 22 червня 1941 р. Фотограф Георгій Зельма.

2. Частини Червоної армії перетинають румунський кордон. Північна Буковина. 28 червня 1940 р.

3. Демонстрація в м. Чернівці. 1940 р.

4. Урочисте засідання сесії Верховної ради СРСР на честь прийняття Латвії до складу СРСР. м. Москва. 5 серпня 1940 р. Фотограф Іван Шагін.