«Музей – це особлива реальність, живий організм, який відчуваєш, опиняючись із ним сам на сам. Він прагне діалогу й завжди чекає на свого глядача. І водночас розвивається разом із відвідувачем, спонукає до спільних роздумів, до пошуку відповідей на актуальні питання. Коли Музей війни відчинив свої двері, здавалося, він буде музеєм останнього збройного протистояння на нашій землі, проте у 2014 р. все змінилося… Відтак щораз більше з’являлося відвідувачів у камуфляжі, які зазирали в очі своїм дідам з особистим – наболілим. Частіше лунали запитання про події на сучасному фронті, а маленькі гості залишали солдатам Другої світової листи з проханням повернутися й захистити країну, яку в них відбирають… Саме тоді було започатковано музейний виставковий проєкт "Український Схід", який розповідає про сучасних героїв, патріотизм, віру й боротьбу за нашу країну».

«Зранена земля» – розділ із цією або схожою назвою існує в дуже багатьох музейних експозиціях світу. Є такий і в музейній розповіді про Другу світову «Україна. Незакінчена війна…». З’явився він і в складі виставки «Український Схід». Минають роки, десятиліття, але тема лишається завжди актуальною, адже це біль землі від безумства й жорстокості людей. Це рани, які не загоюються роками й ховають у собі смерть. Нині Донбас – одна з найбільш замінованих територій у світі. У зоні ризику, а це понад 700 тис. га українських теренів, – кілька мільйонів українців... Щомісяця на мінах та інших вибухових предметах там підривається близько 40 осіб. Від початку війни саме так загинули 234 військовики (понад 1 тис. зазнали поранень) і близько 1 тис. цивільних (поранено більш ніж 1500), постраждали майже 130 дітей, щонайменше 38 – загинули. За підрахунками ООН, один рік війни – це 10 років розмінування.

Музейна інсталяція «Замінована земля» – нагадування про цю трагедію...

«Сходження» – образний зв’язок між небом і землею. Уявний місток у вічність. Шлях до мрій, свободи, сподівань і кращого майбутнього України. За кожен його щабель сплачено високу ціну…

Осердям інсталяції є спалений автомобіль Героя України Андрія Кизила, заступника командира батальйону, який загинув у січні 2017 р. Над ним – Державний Прапор України, установлений Сергієм Федоровичем у с. Верхня Покровка Старобільського району Луганської області на знак протесту проти псевдореферендуму проросійських сил щодо статусу «ЛНР». Після загибелі Сергія його дружина замінила пошматований стяг новим, висловлюючи свою патріотичну позицію.

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу…». Рядки з гімну перетворилися на сувору реальність в умовах російсько-української війни. Порушено міжнародні конвенції, гуманітарне право, закони, писані й неписані правила. Стріляють у медиків…

Швидка допомога з крилами – потужний музейний образ. Це ангел-охоронець, дім на колесах і відважний воїн в обладунках. В основі інсталяції – не раз «поранений» автомобіль УАЗ-3962 («Таблетка»), який використовували для надання допомоги бійцям 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ. Його крила – частини медичного модуля автомобіля HMWWV M1152 (Humvee, США) 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Пробоїни на обох «швидких» – сліди від поранень тіла й душі сучасних українців, а ще матеріальні докази жорстокості й підступності цієї війни.

«Артерії життя» – червоні канати, які єднають елементи інсталяцій виставки «ВІЛЬНІ». Вони символізують судини «системи кровообігу» колишніх бранців російської-української війни. «Артерії життя» сполучають між собою листи зі словами підтримки від небайдужих українців, нотатки, малюнки, книжки самих в’язнів. В умовах неволі ти не обереш, де жити, з ким спілкуватись, але можеш думати, будувати свій внутрішній світ, який надасть сили для дальшої боротьби. І тоді «артерії життя» перетворяться на «артерії свободи», що вириваються назовні.

«Розриваючи пітьму неволі». Експозиційною площею виставки «ВІЛЬНІ» став умовний металевий паркан – іржавий, кривий, деформований, ніби судова система тоталітарної держави, де політичних в’язнів розглядають як дієвий елемент гібридної війни. Цей паркан розривають банери з київських будівель «#freeMarkiv» та «#freeAseyev». Іще донедавна вони були одним із засобів боротьби за свободу бранців. Їх зняли вже вільні Станіслав Асєєв та Віталій Марків, адже не можна придушити вільний український дух.

«Моя держава Україна» – написала на своєму світшоті Олена Сорокіна під час перебування в неволі. Її було засуджено в ЛНР на 13 років позбавлення волі за розповсюдження проукраїнських листівок.

Цей артефакт, розміщений у центрі виставки «ВІЛЬНІ», образно фіксує та увиразнює дух свободи, незламності й життєствердну силу українців до волі. Так само, як і вся експозиція музею, він закликає до об’єднання заради боротьби за свободу й світле майбутнє нашої держави.

Інсталяція «Сіра зона», як і вся експозиція «Український Схід», – про війну, що точиться й нині. Але музейні предмети, з яких вибудувано цю часточку музейного простору, – абсолютно мирні речі. Часто вони навіть зі світу дитинства. Гойдалка, іграшки, таблички з написами, від яких мало б віяти затишком і добробутом… Складники цієї інсталяції не були зброєю, та їм судилося стати мішенями. «Сіра зона» – це розповідь про людей, які живуть «поза часом» на прифронтовій території, – про тих, у кого підростають діти, які досі не бачили в житті нічого, крім війни. За цими понівеченими речами, скорботними уламками мирного життя – покалічені долі, розбиті родини, травмовані душі, яким і надалі завдає ран війна.

«Гойдалки Часу» – умовні тюремні нари на виставці «ВІЛЬНІ», підвішені на ланцюгах, символізують гойдалки Часу, що кидають людину зі світлих часів у темні, змушують адаптуватися до середовища неволі, корячись нормам і правилам в’язниці, та водночас – повертають особистість, яка, попри всі обмеження, лишається вільною, до свободи. Алгоритм цієї свободи виведений власним світосприйманням: в умовах неволі ти не можеш обрати, де жити, з ким спілкуватись, але можеш думати, будувати й надалі внутрішній світ, спостерігати за собою та іншими, допомагати їм, обирати власну позицію щодо світу зовнішнього. Можеш навіть оголосити «протестне голодування»! Або, щоб не втратити самоконтроль та впорядкувати думки, шукати будь-які шляхи, аби абстрагуватися від ситуації: листуватися, читати, малювати за допомогою незвичних засобів, писати вірші, спогади, нотатки до майбутніх книг чи сценаріїв тощо. Так вивільняється Час, коли можна дозволити собі подумати про свободу, родину, майбутнє своєї країни. Так в уявленні художника тюремні нари перетворюються на музейну площину, на якій експонуються документи й артефакти.

Поштовхом до інсталяції стали спогади Романа Сущенка – консультанта проєкту.

Виставка «Хованки» перегукується за настроєм з інсталяцією «Сіра зона», адже йдеться про ту саму смугу території, жителі якої щодня ризикують своїм життям. Однак саме в її експонатах, які були ще донедавна буденними речами, вчувається особливий трагізм.

Цей символічний будиночок – алюзія на відомий, мабуть, усім хлопчикам і дівчаткам вираз «Я в хатинці!», який означає, що маленький гравець опинився в зоні недосяжності, що він захищений від будь-яких загроз. Та, на превеликий жаль, війна – то зовсім не забава, і розгортається вона за іншими, жорстокими, правилами. Саме дітям, як людям найслабкішим та найуразливішим, буває найважче сховатися від убивчого металу.

Ця інсталяція – мистецьке нагадування про тих понад 20 тис. неповнолітніх українців, які залишаються на Донбасі під ворожими обстрілами й сьогодні. Над зображеним у дусі дитячих малюнків ангеликом і зверху на пораненому піаніно «Україна» – гільзи снарядів…

Захоплива дитяча гра «Хованки» набуває зовсім іншого сенсу, коли великою бідою приходить у дім війна. Про це й артоб’єкт «Сонячний день». Символічні двері, що можуть стати порталом до затишку й прихистити від небезпеки. Бо спокій там, де світлий будинок на яскравій вулиці, де без страху собі крокують дитина та біла кицька. Але ця фігурка літака і темна хмара лякають. Літак ворожий. Утім, загрозу обов’язково буде подолано. Він неодмінно зникне, і сонячні промені огорнуть увесь загрозливий простір.

А поки що діти продовжують «гру». Їм завжди було цікаво ховатися чи ховати від когось щось дуже дороге серцю. Ідеальне місце сховку – шухляда. На виставці в «Шухлядах» – схрон дитячих іграшок та малюнків зі словами підтримки українським воїнам. Їхні автори – дівчатка й хлопчики з мирних територій. Природно, що темою творчості для маленьких митців стали роздуми про сучасну війну та мир. У військовослужбовцях вони вбачають і своїх персональних захисників, відчуваючи що якоїсь миті теж можуть стати заручниками дорослих ігор. Родинного тепла й затишку в мирному домі потребують усі діти без винятку.

Війни та збройні конфлікти ХХ ст. забрали життя мільйонів людей. На жаль, цей кривавий ланцюг не переривається й у ХХІ ст.

«Пересторога» – завершальна інсталяція в експозиційному просторі музею. Символічний хрест, виготовлений із залишків радянської та німецької зброї, – це пересторога для людства перед розпалюванням будь-яких війн. А Дзвін пам’яті – нагадування, що саме мир є неоціненним надбанням усіх держав та народів.

Цей хрест мав би стати символом віри в перемогу над самою війною, над будь-якою можливістю її в майбутньому. Своєрідною сюжетною крапкою експозиції – і водночас точкою відліку нової людської історії, великої історії прощання зі зброєю, взаємного пробачення й миру. Але прощання зі зброєю не сталося. В Україні знову війна…

Інсталяція «Ворота війни», яка відразу впадає в око через її незвичність, – це початок знайомства відвідувача музею з виставковим проєктом «Україна. Незакінчена війна…».

Як і саму історію, цю фігуру можна трактувати по-різному. Скажімо, люди, обізнані з японською релігією синтоїзмом, бачать у ній символічні торії – ритуальну браму, що відділяє світ живих людей від світу духів померлих предків. Хоча, зрештою, і сам музей у певному сенсі є порталом між сьогоденням та минулим – місцем, куди ми приходимо поглянути у вічі попереднім поколінням – і, зокрема, тим, кого немає з нами.

Для сучасних молодших генерацій «Ворота війни» – це тонка межа, яка розділяє мирну минувшину та опалене вже новою війною сьогодення. Для учасників та очевидців Другої світової – межа їхньої аж ніяк не ідеальної довоєнної дійсності та майбутнього, яке навіть на її драматичному тлі лякало невідомістю. Що чекало на людей із початком війни? Мобілізація, відправлення на фронт? Евакуація? Депортація? Руйнування домівки? Це прочування загрози звичному способові життя передано символічними мішками й валізами – щоденними супутниками людей, які втрачали свій дім.

Прихований елемент мистецької композиції – літак. Для багатьох людей, які пережили війну, ревіння авіаційного двигуна означало небезпеку. Почули його – остерігайтеся бомбардування. Воно стало першим звуком війни, який врізався в пам’ять киян 22 червня 1941 р. Двигун війни розділив життя на «до» і «після», перевернув його сторчголов, вирвавши з домівок мільйони людей.

Інсталяція «Віддзеркалення пам’яті» – це запрошення до мандрівки в часі й просторі. Осінь 1943 р. Берег Дніпра. Найбільш напружена фаза форсування водної перешкоди…

Ті події – жорстока й масштабна «битва за Україну». Між човнів, уже готових вирушити в небезпечну путь киплячими від куль і снарядів дніпровими хвилями, постають образи учасників кривавої епопеї. Комусь із них пощастило дістатися правого берега, хтось знайшов вічний спочинок у холодних водах. У кожному з них – наше відображення. Ми віддзеркалюємося в них, як вони – в нашій Пам’яті.

І над усім цим, серед розбурханих хвиль, як реквієм по невиправданих втратах, – фуфайки, піджаки «чорносвитків», призваних «польовими військкоматами» й кинутих у пекельну м’ясорубку війни. Сліди цих нещасних, вплутаних у тенета війни, губляться в річковому намулі та на порослих чагарником берегах. Подеколи рибаки ще й досі дістають із темних вод Дніпра солдатські кістки – жахливий улов війни.

А «хотілося б тільки вмерти своєю смертю, щоб кістки мої не валялися по землі…» – просить у безвісті один із героїв виставки.

Інсталяція «Між небом і землею». Її простір, як у народній космології, ділиться на три символічні рівні: світ людський, світ небесний та пекло. В основі композиції – ткані хідники родини переселенців та віконні рами покинутої домівки.

Угорі – величезний хрест, який несли в час війни всі, хто жив і «там», і «тут» – обабіч фронту. Образ вікна як портал між «зоною комфорту» й навколишнім світом. «Мій дім – моя фортеця» – це коли ми із внутрішнього боку вікна, в безпеці. Але в добу переселень і депортацій відчуття дому як особистої фортеці людини зникло: будь-якої миті власний мікрокосм припиняв існування за підписом чиновника. А внизу, між небом і землею, віддзеркалений погляд у безодню простору й часу, тонка грань, за якою світ людський може перетворитися на пекло. Тоді вся родина вирушала в далекий і незвіданий шлях…

У 1952 р. мешканців с. Соб’ятин на Волині за підтримку повстанського руху та опір колективізації було депортовано на Дніпропетровщину. На новому місці – тотальна бідність, невлаштованість. І лише виготовлення та продаж килимових доріжок давали змогу заробити хоч трохи грошей.

Інсталяція «Силуети війни» – це мистецька рефлексія з приводу того, якою є ціна кривавого конфлікту між державами для звичайної родини.

Без імен, без облич… Вояк, який не повернувся чи прийшов скаліченим, згорьована мати, молода вдова, діти-сироти. Дитина – єдиний силует небесно-синього, чистого кольору, ще не заплямований ненавистю, страхом, душевним болем. Утім, війна ще внесе свої корективи…

Цей образ трагедії сім’ї є вічним. Кожен учує в ньому відлуння своєї родинної пам’яті про війну. Яку? Ту, незакінчену, що руйнувала все навкруги понад сім десятиліть тому, чи ту, яка знову насунула на нашу землю у ХХІ ст.? Силуети ідентичні.

Надія на повернення українців із (не)закінченої війни проростає «Деревом життя» на віконницях, розписаних народною художницею Анастасією Рак із Полтавщини, лунає дитячим сміхом із колиски, що належала сім’ї Гайдамак із Чернігівщини.

Саме ставлення до людського життя як найвищої цінності визначає цивілізованість і зрілість нації. Тому пам’ять українського народу про війну – це пам’ять про кожне втрачене або понівечене життя.

У Залі пам’яті – понад 6 тис. фотографій – колективний портрет покоління, на долю якого припала найкривавіша в історії людства війна.

Між ними – за символічний поминальний стіл. Двома річками невимовного горя пливуть по ньому «похоронки». Так називали сповіщення про загибель бійців на фронті.

На жаль, незакінчена війна збирає свій кривавий ужинок і досі. Журавлиний клин нашої пам’яті день днем поповнюється новими крилами. І зупинити тих, хто, нехтуючи уроками історії, знову заходився перекроювати карту Європи, можуть тільки спільні зусилля світової громадськості й кожного з нас. Адже згадайте пророче: «По кому подзвін? Він і по тобі…».

Там, на Українському Сході, де триває війна й проливається кров, пліч-о-пліч із воїнами захищають територіальну цілісність і незалежність нашої Батьківщини та гідно виконують душпастирську місію військові капелани – священнослужителі різних віросповідань і конфесій. Вони – Духівники, які мають іще й свою особливу мету – уберегти життя та віру самих Захисників України, Перемогти Війну в людському серці. Адже тільки Любов здатна подолати Зло.

В апокаліптичному вимірі воєнного буття капелани – це не лише Священники, а й Друзі, Побратими, Порадники, Психологи. Принцип «Бути поруч!» завжди з ними.