Друга світова війна – найбільш антигуманне явище в історії людства, забрала десятки мільйонів життів по всьому світу. Водночас вона відродила в бездержавних народів, зокрема й українців, сподівання на здобуття незалежної соборної країни. Тоді сотні тисяч людей пліч-о-пліч встали до кривавої борні за відстоювання ідеалів свободи й незалежності Української держави. Визвольний шлях – це історія цілих родин, таких, зокрема, як подружжя Жекаляків із Верховини Івано-Франківської області.
Анастасія Миколаївна Жекаляк (дівоче прізвище Шкрібляк, нині – Чупрінчук) народилася в самому серці Гуцульщини, у селі Рівня (Верхній Ясенів), тоді Коломийського повіту Станіславського воєводства, що після Першої світової війни відійшло до Другої Речі Посполитої.
Її юнацькі роки припали на часи так званої політики «пацифікації», по суті – терору польського уряду проти українського народу. Тож її доля склалася так само нелегко, як і долі інших її співвітчизників, що тоді мешкали на українських теренах у складі Польщі. Закінчивши лише початкову школу, дівчинка змушена була відразу фізично працювати, аби вижити.
На той час землі, що нині входять до Верховинського району, залишалися на маргінесі активного суспільного життя, поступаючись таким великим центрам, як Станіслав (нині Івано-Франківськ), Коломия та Косів. Та спостерігаючи свавілля польської влади щодо місцевого населення, українська молодь цього ареалу на тлі патріотичних настроїв самоорганізовувалася в різноманітні гуртки, плекаючи надію на незалежність власної держави. Серед свідомо налаштованих громадян була й Настуня (саме так вона себе називала).
У 1939р. Анастасія взяла шлюб із Марком-Петром Жекаляком, родом із села Ільці того ж повіту.
У 1943р., коли на теренах краю вже велася активна повстанська боротьба проти німецьких та угорських займанців, подружжя Жекаляків долучилося до ОУН, перейшло на нелегальне становище й стало до лав запасної сотні Коломийського Тактичного відтинку «Гуцульщина» Військової округи-4 «Говерля» УПА-Захід. Дружина – зв’язкова (псевдо «Ромашка»), чоловік обіймав командні посади (псевдо «Кубанець»).
Із другим приходом у 1944р. радянської влади на Гуцульщину українські повстанці перейшли від відкритого збройного протистояння окупантам до глибокої підпільної боротьби. У 1945р. Петро Іванович Жекаляк став організаційним референтом Жаб’євського районного проводу ОУН Коломийської округи ОУН, Анастасія Миколаївна – зв’язковою цієї референтури.
15 грудня 1946р. поблизу села Дземброня, що під Чорногорою, радянські прикордонні війська в результаті зради так званих «стрибків» визначили місцезнаходження криївки (розташовувалася між селами Дземброня, Топільче та Явірник) референта Служби безпеки Жаб’євського районного проводу ОУН «Осипа». Усього на той момент у бункері перебувало 11 осіб. У ході бою з енкаведистами повстанці, відступаючи, розділилися на дві групи, одна з яких відходила до села Топільче, а друга – у напрямі полонини Кринта. Поблизу Топільче першу групу оточили військовослужбовці 33-го прикордонного загону Прикордонних військ МВД Закарпатського округу. У тому бою полягло більшість повстанців, зокрема й «Кубанець» – Петро Іванович Жекаляк.
Де його могила – невідомо, адже спочатку тіла загиблих повстанців радянські військовослужбовці звезли до райцентру в Жаб’є (нині смт Верховина), щоб цим дійством залякати населення та зламати його дух, а згодом потай закопали, намагаючись у такий спосіб знищити в народній пам’яті навіть саму згадку про людей, що віддали своє життя за Батьківщину.
Анастасія Миколаївна в цьому бою зазнала поранення й за кілька днів була заарештована. 23 травня 1947р. військовим трибуналом військ МВД Станіславської області була засуджена до відбування покарання у виправно-трудових таборах ГУЛАГу.
Згодом п’ять довгих років перебувала на лісоповалі в «Сиблагу» (нині Кемеровська область, Російська Федерація). Далі було повернення й складне життя на Батьківщині, оскільки радянська влада до останньої миті свого існування боялася цих людей, тож постійно переслідувала й залякувала.
Сьогодні Анастасії Миколаївні виповнилося дев’яносто п’ять років, уже підросли її онуки й правнуки. Але партизанка Настуня й досі переймається долею України та долями хлопців, які нині встали на захист незалежності своєї держави проти ворога, проти якого свого часу боронила вона свою Батьківщину. Тож побажаємо Анастасії Миколаївні міцного здоров’я, а також дочекатися того часу, коли Україна стане могутньою демократичною європейською країною.
