Історія нашої країни визначила долю української жінки як берегині народної ментальності. Через казку, колискову, пісню та молитву вона впродовж багатьох століть підтримує українські звичаї та культуру. Коли на певному історичному відтинку і цього стає замало, українська жінка зі зброєю в руках боронить рідну землю від численних ворогів. Такими берегинями Української державності в ХХ ст. були сестри Зіновія та Лідія Гоянюк.
Зіновія, а за нею й Лідія побачили світ у родині отця Миколая, священика с. Залуччя, що на Коломийщині.
Це був час, коли Україною котився вир визвольних змагань 1917 – 1921рр. Проте постійні чвари в правлячих колах Української республіки, небажання світової спільноти розуміти необхідність існування незалежної України призвели до того, що стікаючу кров’ю українську землю в черговий раз було пошматовано. Утім, патріотично налаштована українська молодь не дала згаснути цьому державотворчому вогнику в міжвоєнні роки.
З ранніх літ на шлях визвольної боротьби стали й сестри Гоянюк. У 1936р. під впливом окружного провідника молодіжної організації ОУН Михайла Пригродського (псевдо «Круг»), якого в 1941р. більшовики засудили до страти й розстріляли в Станiславi (нині Івано-Франківськ), склала присягу члена ОУН Зіновія. Наступного року до організації долучилася й Лідія.
Із початком бойових дій на Східному фронті Другої світової війни дівчата у лавах українських повстанців стали на боротьбу проти окупантів.
Обидві мали наречених і мріяли про щасливе майбутнє для України. Та не судилося. Коханий Ліди Дмитро Гах (псевдо «Скуба») – командир Коломийського куреня «Гайдамаки» УПА-Захід, був поранений у вересні 1945р. поблизу с. Воскресинці (Рогатинський район Івано-Франківської області) й невдовзі помер. А коханий Зені вінничанин Василь Шеванюк – слідчий Служби безпеки Крайового проводу ОУН «Захід – Карпати», загинув у невідомому місці в квітні 1950р.
Трагічно склалася доля й самих сестер. У 1942р. разом з іншими активістами Коломийської підпільної мережі вони були заарештовані німецькою Службою безпеки (СД). У тюрмі, де їх тримали, Зіновія захворіла на тиф, тож була переведена до інфекційної лікарні м. Коломия, а Лідія була переведена до Львівської пересильної в’язниці.
Лідія в повній мірі пізнала всі жахи найбільших гітлерівських таборів Аушвіц-Біркенау та Равесбрюк. У листі до рідних, написаному в аушвіцькому табірному бараку, вона зазначала: «Ви – найдорожче, що в мене є. Сьогодні, у день народження батька, я бажаю всіх благ, багато мужності». Саме любов до родини й безмежна віра допомогли їй вижити та не зламатися під час осушення торф’яника в Польщі, виснажливої праці на військовому заводі в Німеччині.
Зіновії вдалося втекти й повернутися до підпілля. Як референт організаційної референтури Коломийського надрайонного проводу Станіславської округи ОУН (псевдо «Орися») вона розбудовувала мережу ОУН на Коломийщині, з 1944р. видавала підпільну літературу в криївці, облаштованій біля батьківського будинку в рідному селі.
У червні 1945р. після проходження державної перевірки радянськими спецслужбами додому повернулася Ліда, яка знову долучилася до повстанського руху, допомагала сестрі, яка перебувала у глибокому підпіллі.
Через тривале перебування під землею в Зіновії загострився туберкульоз легень, що змусило її таємно перебратися на Тернопільщину для лікування.
У 1950р. заарештували батька – отця Миколая, та Зеню. Того ж року за участь в ОУН та за допомогу повстанцям вона була засуджена до 10 років радянських виправно-трудових таборів. 1952р. у листі до батька Зеня писала: «…Час проходить досить скоро, бувають хвилини важкі і радісні, посумуємо, поспіваємо, розрадимо себе і здамося на Божу Волю, і спільно молимося о щасливий поворот до Рідні, о здоровля, спокій, терпеливість в терпінню наших Рідних».
Отця Миколая судили на Великдень. 68-рiчному чоловіку дали 25 рокiв мордовських таборів, де він i згинув.
Заарештували й Ліду, але згодом відпустили. У цей час вона з мамою жила в Коломиї у невеликому будинку, купленому ще в 1930-х рр. Перебуваючи у списку людей, яких мали вивезти в Сибір, мати з дочкою постійно тримали в хаті мішок із сухарями. Проте минулося, уникнути вивозу допомогли добрі люди.
У 1956р. після шести років поневірянь у Піщанлагу (м. Караганда) та Спаському інвалідному виправно-трудовому таборі (Кемеровська область), куди її перевели у зв’язку із загостренням туберкульозу, на Батьківщину повернулася Зіновія.
З відновленням незалежності Української держави обидві сестри активно включилися в громадсько-політичне життя, стали членами «Поступу» та «Союзу українок». Завдяки ініціативі та наполегливості пані Лідії в с. Ягільниця (Тернопільська область) встановили та освятили пам’ятний хрест на честь розстріляних борців за волю України. Пані Зіновія плідно працювала в «Меморiалi», була однією з органiзаторiв та iнiцiаторiв розкопок жертв більшовицького терору в с. Яблунів (Івано-Франківська область).
Сестри Гоянюк пройшли довгим і тернистим шляхом, сповненим неймовірних людських страждань. Проте він був щасливим. Життя було віддане справі борні за Батьківщину. Зіновія Миколаївна відійшла у вічність у 2011р. Лідія Миколаївна пережила свою сестру на п’ять років і померла в лютому 2016р. Сподіваємося, що в людській пам’яті назавжди закарбуються образи цих двох справжніх українок.
