/

Після поразки в Україні визвольних змагань у 1917 – 1921 р. здавалося, що, роздерта на шматки між чотирма країнами, українська нація більше ніколи не встане з колін. Проте у міжвоєнний період не лише вдалося зберегти цей державотворчий вогник, а й ще більше розпалити його.

Це стало можливим завдяки родинному націоналізму, адже крізь призму розповідей українських ветеранів Першої світової війни у складі армій різних країн, які об’єдналися довкола творення українського війська та української держави, від батька до сина передавалася любов до рідної землі, виховувався український патріотизм, який уже в роки Другої світової піднісся на якісно новий рівень.

Саме таким був життєвий шлях батька і сина – Василя та Миколи Потяків із с. Криворівні, що на Верховинщині Івано-Франківської області.

Василь Потяк, який народився в 1882 р., завжди плекав культуру своєї рідної Гуцульщини. Із початком Першої світової війни, як і десятки тисяч інших українців – мешканців цього регіону, у складі австро-угорської армії воював на «італійському» фронті, де був поранений.

Коли почув про творення Збройних сил у молодій українській державі, мав непереборне бажання вступити до її лав, проте хвороба (тиф) стала на заваді цим планам. Повернувшись додому, Василь Потяк займався власним господарством, одружився.

У 1930 р. в подружжя Потяків народився син Микола, якому батько усіляко намагався прищепити любов до України. Згадуючи свої юнацькі роки, Микола відзначав, що в батьківській оселі завжди були гуцульський колорит та українські державні символи, навіть у роки так званої пацифікації, коли на українських землях у складі Другої Речі Посполитої почався форсований наступ на все українське.

У 1944 р. на терени Західної України, й зокрема на Верховинщину, вдруге повернулася радянська влада й почалася масова мобілізація місцевого населення до лав Червоної армії. Василь Потяк разом зі своїм братом Дмитром організував сільську варту, щоб за умовною сигналізацією попереджувати односельців про облави з боку органів НКВД (насамперед, ті, що стосувалися саме мобілізації). У 1946 р., коли націоналісти були змушені вдатися до нової стратегії боротьби – глибокого запілля, брати співчували українському визвольному рухові й усіляко допомагали місцевим повстанцям.

Микола, якому на той час ішов лише чотирнадцятий рік, став кур’єром Криворівнянського самооборонного кущового відділу Воєнної округи-4 «Говерла» УПА-Захід (псевдо «Ясен») – займався розвідкою, доставкою штефет/грипсів (повстанська пошта), листівок, речей, відповідав за безпеку переміщення бойових груп, командирів.

У 1945 р. хлопець захворів на жовтяницю. Того ж самого року через наводку «стрибків» потрапив під облаву та був змушений тікати й переховуватися. На відміну від багатьох своїх однолітків, Миколі вдалося уникнути арешту й не потрапити до горнила виправно-трудових таборів ГУТАБу.

Пройшовши строкову службу в лавах Радянської армії на Далекому Сході, згодом він закінчив Станіславський (Івано-Франківський) державний медичний інститут, був педіатром у медичних установах Косівського, Коломийського, Городенківського, Верховинського районів, головним лікарем Рожнівської дільничної лікарні.

Василь Потяк пішов із життя в 1973 р. Микола Потяк, якому йде вісімдесят сьомий рік, і донині займає чітку громадянську позицію, активно займається політичною та громадською діяльністю, опікується питаннями щодо ветеранів УПА, греко-католицької церкви, збирає матеріали та пише спогади про повстанський рух Верховинського району. Колись виплекану його батьком любов до України нині Микола Васильович Потяк передає вже своїм дітям та онукам.