Недитячі мрії

Потяг рушив, а батько стояв на пероні і з кожною хвилиною все більше віддалявся від нас. Я відчувала, що більше ніколи не побачу його… Через тиждень після прибуття на нове місце нашу маленьку сім’ю наздогнала страшна звістка – з військкомату повідомили про загибель батька. Скільки сліз було пролито за всі ці роки, не передати словами, але батька вони мені не повернули. Як мені хотілося, щоб він, молодий і здоровий, повернувся додому з перемогою та обійняв мене й маму…

— Людмила Гарькава

Тоді як інші дівчатка та хлопчики мріяли про щось більш наївне й дитяче, маленька киянка Людмила марила зустріччю з батьком, його такими теплими та міцними обіймами. Запам’ятала його молодим і красивим – таким він довго стояв на пероні, проводжаючи потяг, у якому вони з матір’ю влітку 1941 р. виїжджали з обпаленого війною Києва, ніби відчуваючи, що це їхня остання зустріч. Але її «недитячі мрії» так і залишилися без здійснення…

Тільки після смерті Людмили Гарькавої в 2006 р. її донька Наталя наважилася поділитися знайденими материнськими спогадами та родинними реліквіями.

Уранці 22 червня 1941 року мене, тоді п’ятирічну дитину, розбудила заплакана мати Дегтярьова Галина Вікторівна й повідомила, що почалася війна.

З перших днів війни Борис Дегтярьов, помічник начальника 1-го відділу інженерного управління Південно-Західного фронту, був на фронті та боронив рідну землю. На власні очі бачив усі жахіття війни: смерть бойових товаришів та мирних громадян, знищення нашої бойової техніки.

У серпні 1941 року батько з докладом щодо ситуації на передовій прибув до штабу Київського військового округу й на хвилинку заскочив додому. Жили ми тоді на вул. Інститутській. Пам’ятаю, як я зраділа, коли побачила батька, але він повідомив, щоб ми з мамою терміново зібрали всі необхідні речі й документи та готувалися до евакуації з Києва, оскільки ворог швидко просувається до столиці. Серед населення повзли чутки про жорстоке поводження нацистів із сім’ями військовослужбовців (особливо офіцерів). Хоч ми й не хотіли виїжджати з Києва, проте із настрою батька стало зрозуміло, що місто незабаром буде зайняте ворогом. Мама зі сльозами на очах зібрала документи та необхідні речі, і батько відвіз нас на вокзал, де вже було багато народу. Тут панувала страшна паніка, сісти в потяг було майже неможливо. Батько якось загрузив нас у товарний вагон, який прямував до м. Краматорськ, звідки родом була моя мати…