…Усі шість місяців нацистської окупації, аж до січня 1943 р., я була єдиною годувальницею молодшої п’ятирічної сестри Ізабелли, матері, яка того самого місяця вдома народила ще одну дівчинку, Олю (15 днів потому вона померла через відсутність у матері молока), та батька – інваліда Першої світової війни. Усі шість місяців він пролежав у ліжку, заховавши в протез свій партквиток і виставляючи залишок своєї ноги нацистам, які періодично заходили з перевіркою до будинку на самій околиці П’ятигорська, де ми винаймали кімнату аж до повернення родини у 1944 р. до рідної Одеси.

Смерть сестрички дуже вплинула на молодшу, Ізабеллу. Після війни вона вмовила батьків змінити її ім’я на Ольга – в пам’ять про померлу сестру. Ця подія віддзеркалена і на сторінках мого щоденника, що частково зберігся, де у серпні 1942 р. в окупованому П’ятигорську я зробила запис шифрувальним письмом: «…Багато нового сталося минулого тижня. Спочатку я повідомлю особисті новини. [...] числа у мене народилася сестра Оля, а 12 серпня – померла. Мені дуже шкода це маленьке немовля, з якого, як знати, могла вийти чудова дівчина. Мені здається, що в холодний осінній вечір, коли в кімнаті так добре і весело, я згадаю маленьке, холодне тільце, яке одиноко лежить в темній сирій землі. Бідна Оля! Белла гріє її ніжки своїм диханням, цілує їх, але марно, вона ніколи не зігріється... Багато інших новин. Наші ганебно втекли, і місто зайняли німці. Поки кидаю писати, нічого не виходить…».

У той-таки час, у липні 1942 р., 19-річний повний сирота (батько помер ще до війни, а мати Параска Василівна загинула на окупованій території у 1942 р. від бомбардування) Віталій Деркач через обстановку, що склалася на фронті, не закінчивши навчання у Мелітопольській військовій авіашколі, був відправлений на Сталінградський фронт на поповнення стрілецьких військ. На фронт пішли і два його брати…