Війна: у кожного своя…

Коли тато був ще живий, каюся, не знайшла слушного моменту, щоб розговорити його. А тепер уже й нема кого розпитувати – 2004-го батька не стало. Учуся на власних помилках. Спробувала записати спогади моєї мами, Варвари Ганюк, про ту пору, коли мене ще не було.

— Лариса Піскун

Подружжя Фарбунів… Вони пережили кожен свою війну… Олександр пройшов з боями Україну, Білорусію і пів Європи, втрачав на цьому шляху своїх товаришів, сам міг не раз загинути, і те, що вижив, сприймав за подарунок долі.

Варвара запам’ятала її безжальною і жорстокою до дівчини, яка намагалася захищати своє місто, залишатися людиною у безправному мороці окупації – просто вижити, коли, здавалося, весь світ був проти неї.

Донька героїв нашої розповіді Лариса Піскун поєднала ці дві історії в одну – родинну історію про війну і стала берегинею цієї пам’яті.

Батьки мої, і тато і мама, певний час жили в одному місті, ходили тими самими київськими вулицями, а зустрілися у столичному технікумі гумової промисловості лише 1946 р., коли за плечима в обох була війна. У кожного своя…

Батько, Олександр Фарбун, у липні 1941-го 18-річним юнаком був призваний до армії. Навчався у Сумському артучилищі, пройшов з боями через Україну, Білорусію, Польщу, закінчив війну в Німеччині…

Недавно я спробувала записати спогади моєї мами, Варвари Ганюк, про ту пору, коли мене ще не було. І ось що з того вийшло…

«Жили ми у Києві по вулиці Вишгородській, – згадує мама. У 39-му, ще й 16 років не було, я пішла працювати на Ленінську кузню, що була неподалік від нашого дому. На зріст мала була, то мені ящики підставляли, щоб могла на конвеєрі працювати. А потім почалася війна…

Деякий час ми ще продовжували ходити на роботу, але фронт невмолимо наближався до міста. Пам’ятаю: на нашій вулиці був великий такий будинок (там базувалося народне ополчення) і мене покликали туди. Я була найменша в загоні – 17 років – командир називав мене дитиною. Ми готували їжу бійцям-ополченцям і у великих бідонах підвозили на позиції. Одного разу, коли приїхали з обідом, почалася стрілянина… Під час обстрілу я була поранена в руку і в ліву ногу. Мене перев’язали і посадили на воза біля ящиків з боєприпасами. Рухалися ми всю ніч, нас дуже бомбили. Німці вже зайшли в Київ і командир дав нам наказ розосередитися…

Так я знову опинилася дома. У місті було тривожно. Невдовзі німці почали брати молодь на роботу до Німеччини. Мені було чотири повістки. Коли останню принесли, я закричала: «Не поїду в Німеччину!». Повернулася на завод. Там ніби то був оставлений директор по завданню наших. Я працювала в ливарному цеху. Це було справжнє пекло: ллється чавун, а ми вивантажуємо форми. У тій бригаді, де я працювала, були люди пов’язані з партизанами. Потай від адміністрації заводу ми відлили для них чавунні ніжки для кулеметів…»