Сила милосердя

«Дитино моя, я тебе не видам, але хтозна, чи не зробить це лиха людина. Їдьмо з нами до села. Ми всім скажемо, що ти наша невістка, дружина старшого сина – Кості

— Валентина Федірко

Жорстокий молох війни забрав життя трьох синів і доньки Федора та Федори Федірків із Чернігівщини. Проте власне горе не зламало, не позбавило їх людяності й милосердя. Попри страшний ризик та небезпеку для власної родини, вони врятували життя чужій дочці. Мабуть, за цей благородний учинок вищі сили разом із материнськими молитвами вберегли на страшній війні й повернули додому неушкодженим останнього вцілілого сина – Миколу. Саме його донька Валентина стала згодом берегинею родинної пам’яті й розповіла цю історію.

Наша родина (на жаль, не дуже численна) має чернігівське коріння. Майже всі рідні моєї мами (у дівоцтві – Наумець) померли в страшний Голодомор 1932–1933 рр., а татових – забрала жорстока німецько-радянська війна. Три татові брати Федірки: Федір (1908 р. н.), Костянтин (1910 р. н.) та Володимир (1922 р. н.) зникли безвісти на фронтах Другої світової. Їхні долі та місця поховань і досі нам невідомі. Остання вісточка від старшого, Феді, мобілізованого в 1943 р., була з-під Житомира. Від Кості листи надходили до того ж 1943-го, а наймолодший – 19-річний Володя – загинув під Москвою у вересні 1941 р.

Мій дідусь Федір Іванович Федірко по праву мав би бути серед праведників народів світу. У роки війни вів урятував молоду єврейську жінку. А було це так…

Прийшли німці, Слов’янськ часто бомбардували, не вистачало харчів. Дідусь не міг працювати, бо був уже у літах і до того ж погано чув. Пам’ятка про Першу світову. Тоді він служив у артилерії, через це й оглух. Порадившись утрьох, вирішили повернутися до села, звідки була родом бабуся і де жили її сестри. На вокзалі дідусь випадково зустрів доньку свого товариша по службі. Він озвався до неї за єврейським прізвищем її батька. Але жінка дуже злякалась. Просила не видавати її, бо мала паспорт на прізвище чоловіка-українця. На що дідусь відповів їй: «Дитино моя, я тебе не видам, але хтозна, чи не зробить це лиха людина. Їдьмо з нами до села. Ми всім скажемо, що ти наша невістка, дружина старшого сина – Кості». Так вони і поїхали вже вчотирьох. У селі теж господарювали німці. Важко було, але разом пережили окупацію…