«Таке коротке і таке тяжке…»
Переді мною лежали пожовтілі й потерті аркуші паперу, яким понад 60 і навіть близько 100 років. Перечитала і зовсім по-іншому подивилася на попереднє покоління. Ніби кадри чорно-білого кіно, промелькнуло перед очима життя моїх батьків – таке коротке і таке тяжке…
— Ніна Кушнір
ХХ ст. війнами й революціями, репресіями й голодоморами та різного штибу соціальними експериментами постійно випробовувало на міцність цілі покоління українців. Їхнє життя швидше нагадувало виживання, скрашене короткими митями особистого щастя: коханням, одруженням, народженням дітей…
Саме про таку долю своїх батьків, Сергія та Оксани Гузів із Чернігівщини, пише киянка Ніна Кушнір. Її розповідь сповнена болю, суму, співчуття й водночас великої поваги та вдячності за подароване життя й батьківське тепло, яке, на жаль, недовго зігрівало дітей та внуків.
…Мій батько, Гузь Сергій Михайлович, походив з бідної селянської родини. Тато помер, коли маленькому Сергійку було чотири рочки, а мати покинула його у 13-річному віці. Отже, труднощі й життєві випробування пізнав з раннього віку. Не оминула хлопця й Перша світова війна… У 1918 році опинився у лавах Червоної армії, а там громадянська війна…
Додому, до рідного села, повернувся тільки у 1921 році. Став працювати на землі. Через рік одружився зі своєю односелицею Оксаною. Життя нібито налагоджувалося. У родині один за одним народжувалися дітки: спочатку п’ятеро донечок: Катерина, Галина, Варвара, Лідія та Надія, потім – синочок Іван.
Про те, як нелегко було виживати моїм батькам у ті непрості часи, розповів мені один з документів сімейного архіву – податковий лист 1923 року. Наше невелике господарство було обкладене єдиним сільськогосподарським податком... Страшний 1933-й забрав братика Іванка, який прожив лише декілька місяців…
…Уже в червні 1941 року батько був призваний до Червоної армії… Додому повернувся лише в жовтні 1945 року. Дорогою в нього були викрадені всі документи, що мали засвідчувати його участь у бойових діях і отримані поранення, що дуже ускладнило життя в подальшому. Але хто і що чекало на нього в Україні?...
Немає слів описати ті страждання і випробування, через які пройшла моя мати, щоб прогодувати таку велику сім’ю, та ще й маючи на руках немовля. Сестра Антоніна народилася в серпні 1941 року, вже після того як батько пішов на війну… Галя померла в 1943-му… Старшу доньку, Катю, завербували на роботу в шахти Донбасу. Там вона захворіла на запалення легень… Це був жовтень 1945 р. Дізнавшись про біду, батько відразу ж вирушив на Донбас. … Дорогою Катя померла… Таку ціну заплатили мої батьки за війну.
…Мої батьки прожили коротке й тяжке життя і померли на одному тижні.. Я, їхня дев’ята дочка – Ніна, народилася після повернення тата з війни і вже в 21 рік залишилася без батьків… Ці документи навіяли спогади про найдорожчих людей, які, попри все, виростили і виховали чесних, трудолюбивих, людяних дітей і посіяли гени любові й добропорядності п’ятнадцятьом онукам, шістнадцятьом правнукам і одному праправнуку.