Не вірили, що живий…
…Коли правдами і неправдами я все ж зміг вирватися з неволі і повернувся додому, мати не відразу признала мене, а впізнавши, втратила свідомість… Не один день майже все наше село та й з сусідніх сіл приходили на мене подивиться. Не вірилося, що з цих випробувань і поневірянь я вийшов живим. Багато з них надіялися на повернення і своїх рідних з тієї клятої війни…
— Володимир Косянчук
Коли герой цієї історії після випробувань, які часом були за межею людських можливостей, повернувся додому, рідні, знайомі не одразу впізнали юнака, не могли повірити, що живий… Він і сам дивувався подарунку долі, адже за роки розлуки з рідним краєм не раз балансував між життям і смертю…
Про все це – спогади 90-річного Володимира Косянчука, передані до Музею його дітьми. Аби збереглися, аби не стерлися з людської пам’яті… Довга історія життя переказана автором на кількох десятках сторінок. Пропонуємо лише окремі фрагменти.
…10 грудня 1943 року до нашого та сусідніх сіл заїхала велика кількість автомобілів з мадярами. Приїхали вони за черговим набором робочої сили в Німеччину. Почалася облава… Мене схопили…
Усіх полонених посадили в машини по десять чоловік з двома автоматниками охорони і повезли за тридцять кілометрів у Миропіль… Проїжджали ми через Врублівку, повз мою хату. Я побачив свою матір, на якусь мить наші погляди зустрілися перед довгою розлукою…
…Ми прибули до табору військовополонених, який нараховував близько трьох з половиною тисяч в’язнів і знаходився поряд із залізничною станцією Шепетівка… Нам видали казанки. З великих котлів, у яких варилася конина зі шкірою, копитами та внутрішностями, почали насипати вариво. Я тоді був дуже перебірливий до їжі. Мене знудило, і я вже хотів вилити все з казанка. Та до мене підбіг військовополонений узбек і попросив, щоб я те вариво віддав йому. Я попередив, що він помре від такої їжі, але узбек посміхнувся і сказав: «Якщо ти тут побудеш, то зрозумієш, що їсти потрібно все, що дають, інакше помреш з голоду»...
…Пригнали нас на якусь станцію погрузили у вагони, замкнули і повезли до польського кордону. Тиснява, не можна було повернутися. Дуже хотілося води. Їсти на третій чи четвертий день перехотілося. А води хотілося. Семеро діб нас везли і нічого не давали. Слабкіші помирали. Були такі, хто виривав та різав дошки вагона і вистрибував. Але німці в кінці вагонів ззовні поставили гострі крюки, які різали втікачів на шматки…
…Я з військовополоненими потрапив на завод Лойна… На початку 1945 року почалися регулярні бомбардування нашого заводу... Під час одного з них усі полонені повибігали з критої території заводу. Падали сотні бомб, я почув над головою сильний гул однієї з них і миттєво вскочив у велику яму, що була поруч. Це і врятувало мені життя.
Уже після бомбардування італійці вирішили розкопати місиво землі з фрагментами людських тіл, щоб перепоховати загиблих. На превеликий подив вони натрапили на мене – непритомного, сильно контуженого, заплутаного людськими нутрощами, але живого. Більше тижня повертали мене до життя. До того ж я на деякий час оглух. Яка ж була радість усіх тих, хто мене знав, коли я повернувся до своїх…