Рушники нашої пам’яті

Разом з родиною ми прийняли рішення передати до музею все те, що так турботливо, як пам’ять про татуся, зберігала для дітей, онуків і правнуків моя мама. Серед таких дорогих для мене речей – рушник, який мати виткала вже після війни, коли чекала на повернення батька. А коли у 1948 році отримала у військкоматі похоронку, то цим рушником прикрасила батьків портрет на стіні.

— Килина Зарічанська

Свої долі Андрон та Василина Паламарчуки поєднали ще наприкінці 1930-х рр. Жорстока війна назавжди забрала у Василини її чоловіка. Самотужки вона виростила двох дітей. До останніх днів свого життя – бачила з вікна дорогу, якою її коханий удруге пішов на битву з ворогом. Як і той шлях, Андрон завжди був поруч, коли дивився на неї своїм лагідним поглядом із портрета на стіні, прикрашеного рушником, витканим Василиною в очікуванні на повернення свого бійця з фронту.

Нині пам’ять про батька живе у родині доньки, Килини, й передаватиметься з покоління в покоління, а солдатські реліквії Андрона Паламарчука назавжди оселилися у стінах Музею.

…Народився батько 1912 року в с. Монастирське на Вінниччині у родині селянина-середняка. 1937 року дід Теофан був репресований. Тато в той час працював охоронцем в Одеському морському порту. Там він познайомився зі своєю землячкою Василиною, яка приїхала на курси медсестер. У 1938 році вони одружилися. У молодого подружжя народився син. Та родинне щастя було недовгим.

Невдовзі батька мобілізували до армії. Брав участь у фінській та польській війнах, а з початком німецько-радянської – захищав рідну землю. Потрапив у полон, перебував в Уманській ямі. Бранців періодично виводили за межі табору на роботи. Під час одного з виходів полоненому Андрону Паламарчуку пощастило втекти. Батько пішки дістався додому, до дружини і сина. У рідному селі вже господарювали гітлерівські загарбники. Вони створили сільську общину. Там за часів німецької окупації батько працював на різних польових роботах.

У 1944 році, після визволення села, татуся знову мобілізували. Уже перебуваючи на фронті, він дізнався, що у нього народилася я. Мама назвала мене Килиною. Батько часто писав додому листи. З них ми дізнавалися про його солдатське життя, про те, що вони пройшли Бесарабію, форсували річку Прут і ведуть бої за визволення румунських міст. Ці листи були сповнені любов’ю і турботою про свою сім’ю. А мені він надсилав листівки, в яких називав свою кохану донечку «рожевою квіткою»…

Разом з родиною ми прийняли рішення передати до музею все те, що так турботливо, як пам’ять про татуся, зберігала для дітей, онуків і правнуків моя мама. Серед таких дорогих для мене речей – рушник, який мати виткала вже після війни, коли чекала на повернення батька. А коли у 1948 році отримала у військкоматі похоронку, то цим рушником прикрасила батьків портрет на стіні…