Те, що пам’ятається…
…Одного дня у кімнаті стало зовсім темно від натовпу людей, які юрбилися під вікнами. Вулиця гула. Вибігли з двору і ми з мамою. По мостовій одна за одною піднімалися вантажівки з високими клітками, набитими людьми. З балконів їм кидали хліб. Коли шматок потрапляв у клітку, починалася тиснява зі страшними криками. Дома мама розповіла татові, що німці перевозять військовополонених з Дарницького табору до Бабиного Яру. Ми, діти, часто чули про страхіття Бабиного Яру, і при його згадуванні я завжди ховалася під ліжко…
— Євгенія Демченко
Жахливі картини війни, здавалося б, несумісні з дитячим усвідомленням і сприйняттям. Ніби страшний сон, який і забути неможливо, й розповісти лячно… Але киянка Євгенія Демченко, мистецтвознавиця, членкиня Національної спілки художників України, знайшла в собі сили на хвилях пам’яті повернутись у воєнне дитинство й розповісти про те, що боліло, шукаючи виходу довгі роки. У цій хвилюючій розповіді – все те, що не відпускає і пам’ятається все життя…
Мої спогади про дитинство починаються з першого дня війни… Мешкали ми в центрі Києва, у будинку № 13 на вулиці Михайлівській. Цей будинок є і досі…
Недільного ранку 22 червня, як завжди, до нас прийшов Бріскін, лисий низький на зріст пан, який навчав мою сестру Олену гри на скрипці. Але цього дня уроку не було. Усі були стривожені вибухами, які було чути в місті. З того дня вибухи, виття сирен і гул літаків стали постійним фоном нашого життя…
Але найбільше врізався в дитячу пам’ять один жахливий епізод. Це сталося осіннього дня, коли німці вже були в Києві. Пам’ятаю, ми з татом спустились на Хрещатик. Над руїнами клубився пил і стояв запах гару. І тут я побачила обгорілий труп з відірваними кінцівками. Він лежав на перетині Хрещатика та Прорізної. Його торс увесь був вкритий блискучими зеленими мухами, що дзижчали, і від цього здавалось, що труп ворушиться. Від переляку я почала заїкатися…