«Дякую тобі, діду,
за врятоване життя!»
Дякую тобі за врятоване життя, діду! Я прийду до тебе... Покладу квіти на червоний граніт... Ми вип’ємо фронтові 100 грам, бо тепер я теж фронтовик... Ми будемо говорити з тобою... Коли підросте Всеволод Стеблюк-найменший, я буду йому розказувати про тебе, про ту війну, яку знав з твоїх оповідань... А ще так хочу розказати йому, як ми воювали і як ПЕРЕМОГЛИ.
— Всеволод Стеблюк
Сила нашого народу – в нерозривному зв’язку поколінь. У цьому твердо переконаний Всеволод Стеблюк – доктор медичних наук, професор, полковник медичної служби, учасник боїв під м. Іловайськ у серпні 2014 р. Легендарний «Айболіт», який під час виходу з Іловайського котла врятував життя понад 80 пораненим бійцям! Перебуваючи на межі життя і смерті, він звертався до Бога, а у хвилини найбільшої небезпеки – до свого діда Андрія, учасника радянсько-фінляндської та німецько-радянської війн, фронтове фото якого була завжди з ним.
Дід Всеволода Стеблюка по батьківській лінії Іван – учасник Першої світової. Побував у німецькому полоні. У 1918 р. повернувся додому. Воював за самостійну Україну в армії УНР, у війську Холодноярської республіки. На його дітях тривалий час було тавро членів сім’ї «ворога народу».
Цією родинною історією Всеволод Стеблюк поділився з Музеєм у 2018 р. Водночас він передав на зберігання обереги, що допомогли йому вистояти в пекельних боях літа 2014 р.
…Коли я обирав професію, ти відмовляв мене бути військовим, адже ти пройшов цей шлях: фінська і Велика Вітчизняна, служба далеко за кордоном, по гарнізонах, потім столиця і хрущовська демобілізація, коли Батьківщина так просто викинула кадрових військових, фронтовиків... Пробач, я не послухав тебе! Але жодного дня не пожалкував.
А коли почалась ЦЯ ВІЙНА, ми з тобою разом пішли воювати. Ця твоя фотографія була зі мною нерозлучно. Була в Слов’янську, була під Попасною. Була в Іловайську. Ти незримо захищав мене, коли я проривався крізь обстріл і вибухи страшним «коридором смерті». Я молився, я кричав 90-й псалом, а коли віра моя слабшала, я в останній надії звав тебе: «Діду!!! Ти ж пройшов через війну! Ти ж водив машини під обстрілами, під бомбами і завжди приводив свої каравани! Допоможи мені! Направ мене, як треба їхати, щоб в нас не влучили, щоб «Жужа» не заглохла!!! Діду!!!». І я їхав через поля соняшнику, через лісосмуги, ухиляючись від уламків бойових машин, розірваних вибухами, що пролітали над головою... Бо ми були разом – ти з небес керував моїми руками, які крутили баранку «Жужі»... І ми вижили тоді!