/

79-річна Катерина Василенко із с. Шупики на Київщині, якій у 1941 р. минуло 10 років, добре пам’ятає той день, коли батько пішов на фронт, його останній сумний погляд, його прощальний помах рукою. Похоронку на Никифора Івановича Курченка рідні отримали ще в 44-му, але розшукати місце поховання бійця змогли лише через 40 років по війні – у братській могилі с. Максимівка Карлівського району Полтавської області. Саме тут, у київському котлі, фронтовик віддав своє життя за рідну землю. Це типова ситуація для сотень тисяч українських родин, які по війні самотужки, наполегливо розшукували місце поховання воїна. Здавалося б, на цьому можна поставити крапку. Але історія отримала продовження через понад 70 років.

Науковці Меморіального комплексу завітали до родини з фронтовим листом Никифора Івановича, який він написав 6 липня 1941 р. дружині Анастасії. Тримаючи в руках вісточку від батька, Катерина Никифорівна, не приховуючи сліз, цілувала кожен рядочок, написаний рідною людиною: «…доведеться, мабуть, тобі жити тяжко, Настю. Одним словом, діло зав’язалося не на один рік. Знаю, що ти хочеш почути від мене поради, але не знаю, що тобі сказати. Що люди робитимуть, те й ти роби. Міцно цілую тебе, цілую сина Ваню і дочку Катю…».