Шановні друзі! Вдячні всім, хто спостерігає за роботою Музею, цікавиться новими розробками та онлайн-проєктами, уважно переглядає, вчитується, рефлексує, залишає коментарі. Для нас важлива думка кожного, оскільки це мотивує рухатися вперед, вдосконалюватися та розвиватися.
Продукуючи онлайн-ініціативи, ми насамперед ставимо за мету презентувати широкому загалу наші фонди – удокументований наратив, який є унікальним в історичному й меморіальному значенні. Його розшукували та комплектували науковці-музейники в учасників, сучасників та свідків подій, родин, колекціонерів, меценатів. Через музейні джерела ми висвітлюємо складні та болючі реалії Другої світової війни й водночас даємо змогу кожному зазирнути в фондозбірню. Тож запрошуємо й надалі бути активними відвідувачами музейних Інтернет-сторінок і знайомитися з документалістикою нашої скарбниці.
24 лютого 2022 р. росія вчинила підступний напад на територію України. Відтоді до Музею надходило чимало пропозицій допомоги та співпраці. Музеї, культурні інституції надавали свої майданчики для наших виставок, присвячених боротьбі Україні з ворогом за свободу й демократичні цінності. Були й митці, які дарували Музеєві свої твори. Один із них – французький графік, карикатурист Режис Ектор (Regis Hector). Він передав карикатури власного авторства на тему російсько-української війни.
Ці твори відображають непохитний опір українців російській агресії, їхню хоробрість у відстоюванні європейського майбутнього своєї держави, марність планів загарбників запанувати над нею.
У 2022 р. теплі родинні свята в сяйві кольорових вогнів переплелися з гуркотом війни та ракетних ударів. Та навіть у темряві блекауту українці впевнені у своїй Перемозі, їхня незламність міцнішає, а дух Різдва відчувається як ніколи сильно. Цей настрій відобразили у своїх роботах митці з усіх куточків України.
Ми зібрали серію електронних та поштових листівок, якими українці вітали одне одного та весь світ із Різдвом та Новим 2023 роком. Це роботи відомих художників, ілюстраторів та дизайнерів, серед них Нікіта Тітов, Андрій Єрмоленко, Беата Куркуль, Михайло Скоп. Зображення публікувалися в соціальних мережах та на різних сайтах (тисни лінки). Підбірку доповнюють обкладинки новорічних журналів, які прикрасили зображення української тематики.
Ця колекція – данина шани українцям, які щодня, попри важкі випробування та втрати, зберігають тепло віри у краще.
Виставковий проєкт про трансформацію образу монумента у свідомості та сприйманні українського суспільства презентований до Дня Незалежності України.
Уже від перших днів протистояння України відкритій агресії митці не раз зверталися до образу «Батьківщини-матері» як до знака спротиву. Найбільш визначальною для художників і контентмейкерів стала орієнтація скульптури на Москву, а меч та щит у її руках перетворилися на дієву антирашистську зброю. Це новий патріотичний, часом сатиричний, контент, який з’являвся в цифровому просторі й став мотиваційним до опору та підтримки збройної боротьби проти окупанта. Акумульована добірка матеріалів із відкритих джерел – це справжнє мистецтво, яке варто побачити.
Виставковий проєкт «Ленд-ліз. Перезавантаження» присвячений історії мілітарної та економічної співпраці країн антигітлерівської коаліції в роки Другої світової війни та держав вільного світу під час російсько-української війни, що триває. Він яскраво засвідчує неперервність традицій взаємодопомоги демократичних країн у боротьбі з агресивними диктатурами. Музейними засобами виставка спростовує продукований в СРСР та сучасній росії міф про незначний вплив програми ленд-лізу на здобуття перемоги над нацизмом і мілітаризмом. Після експонування її в Музеї ми підготували її онлайн-версію.
Презентовані на виставці експонати із фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні, Національного управління архівів та документації (США), Бібліотеки Конгресу (США), надані Міністерством Оборони України, захисниками держави, з відкритих джерел охоплюють період 1941–1945 й 2021–2022 рр. Вони висвітлюють історію Другої світової війни та боротьбу українського народу за незалежність і державний суверенітет у наш час. Значну частину артефактів представлено для публічного огляду вперше.
Незламний Маріуполь. Місто-мученик, місто-фортеця, Місто-герой. Порт на Азовському морі став одночасно символом відчайдушного військового опору в умовах постійних бомбардувань та обстрілів із боку російської орди й ілюстрацією глибокої гуманітарної катастрофи.
В основі нової виставки – фото журналіста В’ячеслава Твердохліба, маріупольця, який під час блокади жив у підвалах, фільмував та фотографував. На 23-й день нелюдських випробувань він пішов із міста пішки. І незважаючи на ризики, виніс увесь відзнятий матеріал. Останнє фото зроблено 22 березня. А кожен наступний день приносив маріупольцям іще страшніші випробовування.
Людство таки побачило правду. Світлини стали основою міжнародної музейної фотовиставки, яку в різних версіях презентовано в м. Анкара й Аланія (Туреччина), а також у м. Гданськ (Польща).
Пропонуємо новий онлайн-формат проєкту
Моторошне дежавю. Жахлива мімікрія війни. Образи далекого минулого, того, яке не мало повернутися! Вони ожили. Це відбувається. Саме зараз. Із нами. Це реальність. Хитке, крихке усвідомлення майбутнього.
Проєкт про сутність, сенси, подібності й повторюваності війн. Про людей і не тільки. Про страх, невпевненість, розпач, злість, утому. А ще, попри все, про мотивацію, боротьбу, мужність, незламність, допомогу, єднання, людяність, віру, надію...
Проєкт, коли фонди Національного музею історії України у Другій світовій війні, на жаль, знову ожили...
Куратор - Людмила Рибченко, контент - Володимир Третяк, дизайн - Андрій Мойсеєнко, анімація, програмування - Олексій Ралдугін.
Від перших хвилин вторгнення Музей документує російсько-українську війну. 8 березня 2022 р., на 13-ту добу збройного протистояння, його команда озброїлася фотокамерою і вирушила воєнними вулицями м. Київ. Так творилася перша музейна фотовиставка «Київ: репортаж одного дня. 8 березня 2022 р.». 44 фото показують, як миттєво й зажерливо війна проковтнула життєвий простір української столиці, стерши грані між фронтовим та мирним життям.
Фотовиставку презентовано у Всесвітньому центрі миру, свободи та прав людини, що в м. Верден (Франція), Міжнародному центрі миру на о. Чеджудо (Республіка Корея), на площі перед будівлею Національного театру в м. Мангайм (Німеччина), в центральній частині м. Цетине (Чорногорія). Вона набуває нових форматів, зокрема з’явилася її відеоверсія.
Автор ідеї – Юрій Савчук, фото – Олена Шовкопляс, саунддизайнер – Олеся Стефаник.
Артефактна мозаїка «Обереги» продовжує музейний цикл онлайн-виставок «Життя vs Війна» й водночас зачинає самостійний проєкт-метаморфозу (осібну цифрову колекцію), спроможний до дальшого проблемно-предметного наративування та технологічного поступу. Це пошук і поєднання нових сенсів та варіативних візуальних форм.
Центром мозаїки стали музейні предмети, які зіграли визначальну роль у житті їхніх господарів. У безодні воєнних катаклізмів вони врятували, надихнули, змотивували, підбадьорили, врятували, зцілили. Стали Оберегами.
За допомогою новітніх технологій головний фокус зміщується на сам предмет, дозволяє на 360° розглянути найменші деталі. Замислитися над роллю звичайних речей у житті окремих людей дозволяють відомості про перипетії долі самого артефакту та його хазяїна.
«Обереги» – це робота з матерією, яка на межі життя і смерті, посеред відчаю та надії, з простих, загально зрозумілих форм набуває глибоко-індивідуальної психологічної конструкції, назавжди вмуровується в сакральні регістри – гранично загострені в часі потрясінь, постійні у фокусі людини, що опинилася у вимірі катаклізмів.
Виставка-інтервенція «Мистецтво» з музейного цифрового циклу «Життя vs війна» – це спроба через артефакт занурити у взаємний інверсійний полон, вторгнення в глибоко індивідуальний та загальний простір двох, здавалося б непоєднуваних, сенсів – війни-руйнування та творчості-творення, які формують своєрідну дихотомію життя.
Хронограф буття людства густо помережаний кривавими слідами війн. Війн великих і малих, світових і локальних, класичних і гібридних, справедливих і несправедливих, визвольних і загарбницьких, зовнішніх і внутрішніх, наступальних і оборонних, лінійних і нелінійних. Їхня кривава потвора завжди тяжіла над світом, а люди, самі того не усвідомлюючи, постійно балансували на межі Війни і Миру. Своєї кульмінації цей стан досяг у червоному кривавому ХХ ст.: Перша й Друга світові війни, локальні конфлікти та військові перевороти, «холодна війна» й «війна пам’ятей», а на присмерковому його етапі – зародження війни гібридної... Яка не відпускає весь світ і Україну й у сторіччі ХХІ...
Ми занурювались у Катастрофу й піднімалися з Безодні, капітулювали і перемагали... Намагалися втекти, домовитися, здобути перемир’я, досягти Миру... Так, війни можна закінчити, а як їх перемогти? Як це зробити фізично й ментально, глобально й локально, колективно й індивідуально? Чи можна взагалі досягти Перемоги? Які ресурси необхідно задіяти? Скільки часу потрібно?
Свого часу відомий французький соціолог Ґастон Бутуль зауважив: «Якщо хочеш миру, пізнай війну». Продовжуючи це міркування, додамо, що, пізнаючи війну, ми наближаємо Перемогу над нею і створюємо умовні межі для пізнання й досягнення Миру.
Задля Перемоги над війною в політичній, економічній та соціальній реальності необхідно задіяти всі явні й приховані смисли, розвивати Суспільну мораль та інтелектуально-етичні ресурси Людини, зрештою, продукувати своєрідну дискурсивну «зброю», яка має «вразити» весь її ментальний простір. Перемогти війну – це не лише досягти цілковитої воєнної звитяги, припинити бойові дії, що приносять смерть та матеріальні руйнування, захопити/відвоювати територію і успішно продукувати ідеї в контексті суспільної свідомості, мислення, уявлень і поведінки, пов’язаних із колективною та/або історичною пам’яттю, вести напружену боротьбу за домінування позитивного мислення, мінімізувати травми, заподіяні збройними протистояннями.
Дефініційний конструкт «Переможемо війну» має багато смислових, семантичних, прагматичних і стратегічних сенсів. Нині ми обмежимося кількома його значеннями. Це буде умовний Декалог моральних вартостей Перемоги над війною. Це розповідь про людей, які готувалися до війни або воювали, проговорювали й раз за разом переживали її. Згадували, як воювали, або намагалися забути. Ніколи не жили поіншому. Мабуть, і не вміли… Долали й перемагали! А ще це спроба дати відповідь на, здавалося б, просте, але насправді таке складне у гносеологічному та онтологічному вимірах запитання, поставлене у 2014 р. хлопчиною-переселенцем у листі до офіцера Збройних сил України Петра Потєхіна: «Як перемогти війну?»...
! Презентовані матеріали з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні, Галузевого державного архіву СБУ, Державного архіву Донецької області та відкритих джерел.
Виставка «ВІЛЬНІ» розповідає про наших громадян, які через проукраїнські погляди, відкриту громадську позицію, належність до патріотичних організацій були арештовані й засуджені Російською Федерацією та квазідержавними утвореннями «ДНР» і «ЛНР». Вони пройшли через тортури, показові суди, катівні, але не зламалися, повернулися на Батьківщину під час обмінів між Російською Федерацією, ОРДЛО та Україною. Це Станіслав Асєєв, Володимир Балух, Едем Бекіров, Микола Карпюк, Олександр Кольченко, Віталій Марків, Анастасія Мухіна, Євген Панов, Богдан Пантюшенко, Олег Сенцов, Олексій Сизонович, Олена Сорокіна та Роман Сущенко. Попри те, що серед героїв виставки не всі наразі звільнені, Валентин Вигівський та сотні інших в’язнів залишаються за ґратами, усіх їх ми називаємо ВІЛЬНИМИ – духом, думками, прагненнями, діями.
Запрошуємо ознайомитися з онлайн-варіантом музейної виставки.
Виставка присвячена початку масових розстрілів гітлерівцями у Бабиному Яру в Києві. Створена на базі матеріалів експозиційного проекту Національного музею історії України у Другій світовій війні «Смертельний шлях» (2016 р.) та із залученням документів Центрального державного архіву громадських об’єднань України й Галузевого державного архіву Служби безпеки України.
Радянські та німецькі фото, а також документальні матеріали свідчать про трагедію Бабиного Яру, місцевості на околиці Києва, де 29–30 вересня 1941 р. було знищено понад 30 тис. євреїв, а загалом із вересня 1941 р. до вересня 1943 р. – понад 100 тис. «ворогів Третього райху»: євреїв, ромів, представників радянського і націоналістичного підпілля, моряків Дніпровського загону Пінської військової флотилії, військовополонених, цивільних мешканців.
Серед джерел – документи Надзвичайної державної комісії зі встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників, спогади Ірини Хорошунової, Ніни Герасимової, Діни Пронічевої, свідчення фронтовика Льва Зісмана.
Розглядаючи складні етнополітичні проблеми середини ХХ ст. через призму вдокументованого наративу, виставка акцентує хрестоматійну істину: право на життя і свободу – найвища цінність людства і, попри будь-які вияви ксенофобії та шовінізму тоталітарних систем, майбутнє – за ідеалами демократії, міжнаціональної злагоди, цивілізованого розв’язання політичних конфліктів.
Жінка – це символ краси, ніжності, кохання. Це турботлива мати, дружина, донька, берегиня родинного вогнища. Однак, пройшовши горнило війни, Вона набула подоби Атланта, тримаючи, гармонізуючи та зцілюючи агонізуючий всесвіт, роблячи його зрозумілим, затишним і звичним.
Жіночі особистісні регістри боротьби та милосердя гранично увиразнюють усеосяжну гуманітарну руїну, усталення людини як витратного матеріалу геополітики та об’єкта задоволення індивідуальних потреб, цілковиту незахищеність перед панівними системами насилля.
Невід’ємним від Її єства стає весь спектр воєнних граней – передусім уможливлення виживання в нелюдяному світі, титанічна праця, шанцеві будні тощо. Головно це постійний духовний і фізичний змаг за світоглядні орієнтири та людські цінності.
Народжені для щастя, кохання та продовження роду, Жінки в роки Другої світової пройшли крізь пекельні випробування, вистояли й відродили життя. Про них – чергова музейна ініціатива онлайн-проєкту «Життя vs війна».
«Табір краплі води та повільної смерті»
Виставка про історію шталагу № 325 – це спроба через 75 років після закінчення найкривавішої війни нагадати про головне – людські цінності: життя, свободу, гідність, непорушність міжнародних договорів і кордонів, верховенство права, свободу совісті. Ці безумовні досягнення європейської цивілізації, яка у ХХ ст. перехворіла вірусом расової домінації, дворушності, колаборації зі злом, як ніколи, актуальні й нині, коли Україна мусить долати «експансіоністську інфекцію», що розповсюджується з Кремля.
Історія табору в Раві-Руській – це один з епізодів загальноєвропейської колективної пам’яті про Другу світову війну. Її головна формула полягає в тому, що згадування тогочасних подій – це насамперед болісні, часом незручні, але цінні уроки, сповнені травматичного досвіду, який необхідно проговорити, усвідомити та прийняти задля утвердження гуманістичних ідеалів і цінностей на шляху до розвитку громадянського суспільства та демократії.
Після розгортання війни в Західній Європі в 1940 р. до полону потрапили близько 2 млн французьких і бельгійських комбатантів. Проте навіть за колючим дротом вони намагалися чинити спротив, через що в 1942 р. частину з них було переведено до шталагу № 325, де обмежувався вплив Міжнародного комітету Червоного Хреста та положення Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Через жахливі умови утримання в’язнів прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль назвав це місце «табором краплі води та повільної смерті».
Документально-наративною основою виставки стали унікальні фото, документи, нагороди із фондозбірні Національного музею історії України у Другій світовій війні, Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору», Міжнародного комітету Червоного Хреста, Архівів Арользена, Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Державного архіву Львівської області, приватної колекції Дмитра Піркла, а також матеріали з відкритих джерел.
Смисловий рефрен виставки становлять малюнки колишнього бранця шталагу № 325 Ежена Вандерхейда.
Друга світова не тільки назавжди змінила політичну мапу світу, а й навіки закарбувалась у пам’яті мільйонів людей, особливо тих, кому в період лихоліття довелося бути під владою окупанта. Усі «принади» життя під окупацією відчули на собі й жителі України.
Українці, яким так і не вдалося на початку ХХ ст. збудувати свою державу, були розділені між Радянським Союзом, Польщею, Чехословаччиною, Румунією. У 1939–1945 рр. прийшли Німеччина та Угорщина, значно збільшила свої володіння Румунія, намагався втримати, а згодом і повернути свої територіальні «здобутки» Радянський Союз. Увесь цей час Україна та її мешканці жили в умовах окупації. Війна, проходячи через людські тіла й душі, нікому не дає шансу залишитися осторонь. І найтрагічнішою в цьому сенсі є доля народу без власної держави.
Виставка «Контрасти окупації» – спроба розкрити сторінки окупаційної реальності в Україні воєнної доби. Життя, де кожну нову владу населення сприймало з «надією на краще», де люди, намагаючись вижити, пристосовувалися до нових соціальних умов, де кожен мешканець був мобілізаційним або трудовим ресурсом для чужинця, де буденність буття стигматизувало жахливі злочини окупантів, а життя межувало зі смертю.
Представлені на проєкті світлини належали різним авторам, світоглядам, ідеологіям; слугували пропагандистським цілям представників окупаційних армій; викривали злочини політичних ворогів.
Після подій, зафіксованих на фото, минуло вже понад три чверті століття, але вони й донині залишаються актуальними. Світлини з музейної фондозбірні демонструють переживання людини, яка перебуває в екстремальних умовах війни – її страхи, сподівання, бажання. Одночасно вони попереджають про небезпеку. Епоха війн ще не минула. Про це свідчать і знімки зі Сходу України, де уже більше шести років українські Захисники відстоюють незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої Держави.
Олександр Довженко про Парад Перемоги
Протистояння на українських теренах не припинялося впродовж 40 місяців, 35 з яких припадають на активні бойові дії регулярних військ. На землях України воюючі сторони провели 29 із 76 стратегічних наступальних операцій, у ході яких було розгромлено 60,6 % сил Вермахту.
Україна дала фронту понад 7 млн комбатантів, близько 300 воєначальників. На жаль, понад 3,5 млн з них не повернулися до своїх домівок…
Чотири Українські фронти виступили ключовими складниками найбільш масштабних військових операцій зі знищення нацизму на Європейському континенті, зокрема в Україні, Польщі, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, на Балканах, в Австрії, Німеччині. Після масштабних мобілізацій із теренів України у 1943 – 1944 рр. кількість українців у лавах цих мілітарних формацій сягнула біля 60 % від загального національного складу.
Воякам Українських фронтів окрім тотального горнила баталій судилося звільняти бранців найбільших нацистських концентраційних таборів, таких як Аушвіц, Майданек, побачити й пропустити крізь себе шокуюче практичне уособлення позаграничної жорстокості, як одне з породжень відверто протилюдяних ідеологій.
Понад 2 тис. воїнів-українців удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 32 були нагороджені найвищим ступенем відзнаки двічі, а льотчик Іван Кожедуб – тричі. Близько 500 осіб відзначені орденами Слави трьох ступенів. Під час війни четверо воїнів стали одночасно Героями Радянського Союзу і повними кавалерами ордена Слави. Двоє із них – сини України Павло Дубинда та Іван Драченко. Серед тих, хто піднімав Прапор Перемоги над куполом Рейхстагу, був українець із Сумщини Олексій Берест. Акт про капітуляцію Японії від імені Радянського Союзу підписав генерал Кузьма Дерев’янко – українець із Черкащини.
Війна пройшла крізь життя кожної української родини, пам’ять про неї стала часткою генетичного коду всього народу. А народ, сильний своєю історичною пам’яттю, може протистояти будь-якій навалі.
Український народ, зазнавши виняткових випробувань на міцність і життєстійкість, має власний рахунок у війні і власний внесок у Перемогу над нацизмом, фашизмом та мілітаризмом!
Презентовані матеріали з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні.
На межі покручених століть, на роздоріжжі дня і ночі, у паралельних світах, між якими невловима мозаїка доленосних подій – Фотомить. І вже не стерти часом, не здмухнути, як пилюку, не розбити, як скло. Вона – свідчення. Такі свідчення на світлинах виставки зафіксовані фотографами-професіоналами та аматорами в різний час. Відстань, що пролягла між подіями на фотографіях – 75 років. Герої, зображені на них, живуть у паралельних світах. Одні – 1940-х рр., інші – сучасні. Вони не перетнулися в часі, але фото переконують, що на війні – як нині, так і в минулому – люди відчувають однакові емоції. І це незалежно від їхніх політичних та ідеологічних переконань. Парадоксально, але війна – це життя.
Основна сюжетна лінія закладена у світлинах часових паралелей. Повстанські фотографії 1940-х рр. з Яворівського архіву, які дивом збереглися у закопаній скляній банці, опрацьовані та передані до фондозбірні Меморіалу дослідником Василем Гуменюком. Сучасні – з війни на Сході України зроблені Юрієм Величком, вояком 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» ЗСУ, одним із учасників мистецького проекту «Життя на “нуліˮ». Саме йому належить ідея об’єднати сюжети широковідомих світлин УПА та епізоди, відзняті автором на передовій. Тему війни нинішньої відображають і фотографії колишнього керівника прес-служби 14-ї механізованої бригади ЗСУ, журналіста Владислава Якушева. Моторошні картини дійсності змушують думати про розколотий навколо світ.
Вони настільки схожі, що їх можна розрізнити хіба що за кольором: чорно-білі – повстанські, кольорові – сучасні. Красиві люди – на потворній війні. Вони кохають, відпочивають після бойового походу, жартують, упорядковують тимчасове пристанище, очікують на ворога, прощаються з полеглими побратимами... Сюжети без зайвого пафосу дають змогу побачити картини життя «на нулі».
Друга світова війна донині залишається найбільш глобальним людинотворним апокаліпсисом в історії. Вона вмежувала загальний гуманістичний вимір до простору концентрованого насилля й нівелювання самоцінності життя. І водночас згуртувала світ для всеосяжного спротиву такій докорінно спотвореній ціннісній системі координат, змусивши міжнародну спільноту до пошуків порозуміння, єднання та співдії.
Хоча українці в тому історичному відтинку обирали різні політичні орієнтири та життєві стратегії, вони стали невід’ємною частиною цього міжнаціонального й міждержавного консенсусу. В одностроях Червоної армії, збройних сил США, Канади, Великої Британії, Франції, Польщі, Чехословаччини, інших держав понад 7 млн наших земляків та одноплемінників поборювали нацизм у лавах Об’єднаних Націй, воювали на всіх без винятку фронтах, були учасниками всіх головних баталій Другої світової війни. Водночас на українських землях надважливим складником боротьби нашого народу став масштабний збройний рух за національно-державну суб’єктність.
Численна українська спільнота фізично, матеріально, культурно й духовно доєдналася до всеосяжної допомоги тим, хто проливав кров на полях боїв. Десятки тисяч українців чинили збройний опір поряд із представниками резистансу на заході, півночі, півдні та в центрі європейського континенту. Наші співвітчизники боролися навіть в умовах концтабірного існування, протистояли ворогові своїми людяністю й милосердям.
Україна виявилась ареною гігантського кривавого бойовища й гуманітарної катастрофи, а багатомільйонний народ був поставлений на межу виживання: від 8 млн до 10 млн загиблих, знищена економіка, сплюндрована й поруйнована соціальна інфраструктура.
Зрештою, масштабні втрати, яких зазнала Україна, а також мілітарні та соціально-економічні зусилля українців дали формальні підстави для того, щоб вона стала членом-засновником Організації Об’єднаних Націй.
Виставка «У лавах Об’єднаних Націй» мовою музейної автентики репрезентує масштабне проблемно-подієве полотно й строкату життєписну палітру нашого народу, що мав власний вагомий рахунок у перемозі над нацизмом і фашизмом.
Історії українських родин часто віддзеркалюють історію держави, оскільки вони наповнені випробуваннями, боротьбою за виживання та війнами, що випадають на долю не одного покоління українців. Знайти і зберегти такі історії є одним із важливих завдань науково-гуманітарного музейного проекту «Родинна пам’ять про війну», який стартував ще у 2012 р.
Упродовж восьми років роботи проекту зібрано близько 2 500 музейних предметів, на адресу музею надійшли десятки спогадів очевидців Другої світової війни – безпосередніх учасників боїв та дітей війни, а також розповіді нащадків про долі свої родів. На основі зібраних та досліджених науковцями матеріалів створено 14 тематичних виставок, триває підготовча робота над науково-популярним виданням за попередніми підсумками проекту.
Одна з останніх виставкових ініціатив – «Родинна пам’ять про війну. Есеї». Десять оповідей, десять есеїв, що складаються в широке життєве полотно й відтворюють складну та суперечливу історію України. Це історії пересічних людей, їхня родинна пам’ять, їхнє життя, що зберігається онуками-правнуками і передається далі, не даючи загубитися.
За дверми фондосховища Меморіалу – заґратована війна. Вона не лякає пострілами та бряжчанням зброї, вона зовсім інша – тиха, ніби похована тут навічно. Водночас її тяжкий подих долинає до нас через музейні предмети – історичні маркери існування людини у війні, беззбройної чи озброєної, чоловіка чи жінки, старої людини чи дитини, але неодмінно – життєвий поступ якої назавжди розірвано на «до» та «після».
Споглядаючи численні артефакти – особисті речі, документи, нагороди, зброю тощо, важко позбутися думки, що за кожним із них – чиєсь життя. Що з ними сталося? Чи була доля прихильною до них і чи вціліли вони в тому жорстокому горнилі?
З такими думками, перебираючи колекцію майже вікових чорно-білих світлин, мимоволі зупиняєшся на тих, де життя звитяжить над смертю. Адже хоч би скільки не тривала війна – вона себе вичерпає і дійде до свого логічного завершення, зло буде покаране, а добро тріумфуватиме.
«Життя проти війни» – цією назвою ми продовжуємо цикл цифрових виставок, які демонструють наскільки багатогранною є музейна колекція і як по-різному можливо її інтерпретувати.
Ця виставка має на меті показати одну з трагічних сторінок України минулого століття, пов’язану зі сталінською репресивною машиною проти її народу, який прагнув утілити в життя споконвічну мрію про державність.
Презентуємо оцифровані артефакти українців – в’язнів ГУЛАГу. Здебільшого це вихідці із західних регіонів України, які були членами ОУН, комбатантами УПА або причетними до національного підпілля. Одним зі способів «зламати» людину під час перебування в радянських каральних установах були інформаційна ізоляція або обмеження в листуванні. Табірна кореспонденція піддавалася суворій цензурі, на яку покладалося табуювання окремих тем. Розмірковування про долю України, навіть про її географічні кластери-найменування, у листах жорстко присікалося та каралося. Але навіть за таких умов є можливість простежити «між рядками» тугу за Україною та вболівання за її долю. Хоча дістатися до омріяної Батьківщини судилося не всім та й не одразу. Тривалий час колишні в’язні перебували на спецпоселенні, а переїхати в Україну могли лише після отримання дозволу.
У Меморіальному комплексі створено фотовиставку "Україна. Війна. Власна пам'ять". Презентовано понад 70 світлин професіоналів та аматорів із фондозбірні музею, а також архівів, які є неупередженим джерелом історії України, що впродовж чотирьох років палала в полум'ї війни, та її народу, який гідно вистояв у кривавому поєдинку за власне існування.
