/

Раз, два, три, чотири, п’ять… Я іду шукать…

Знайомі слова, що на різні дитячі голоси лунають чи не в кожному дворі. З них починається захоплива гра «Хованки». Колись у неї бавилися ми, тепер – наші діти й онуки…

Але все змінюється, коли великою бідою приходить у дім війна.

У ХХ ст. людство пережило два криваві збройні конфлікти і, здавалося б, мало здобути імунітет від хвороби мілітаризму. А лихо все-таки сталося. У ХХI ст. в центрі Європи спалахнула російсько-українська війна… Раз, два, три, чотири, п’ять…

Я іду шукать… Але голос уже не той, не дитячий. Металевий, рипучий – жахливий.

Це голос війни, яка починає полювання на свої жертви, і найвразливішими є найслабші – діти. Понад 20 тис. українських дітей залишаються під обстрілами на Донбасі. Заручники дорослих ігор, перебуваючи на окупованих територіях, у «сірій зоні» та прилеглих населених пунктах, вони інтуїтивно продовжують «гру». Намагаються сховатися від смертоносного металу. У лабіринтах свідомості шукають прихисток від болю втрати близьких людей і рідної домівки.

Цим лабіринтом, наче домом, із якого пішло життя, – порожнім, продутим вітрами війни, який уже не прихистить від небезпеки йне подарує ані тепла, ані затишку, – веде нас музейна інсталяція. Його схованки, де панує відчуття тривоги й невпевненості, наповнені таким безкраїм дитячим болем, який витримає не кожне доросле серце.

Саме про це – особисті історії, зібрані науковцями музею. Дивіться! Слухайте! І хай кожен запитає себе: «Що зробили ми, щоб повернути нашому майбутньому вкрадене війною дитинство?».